Ігуменя жіночого монастиря з Одеси просить світових лідерів захистити УПЦ

Відкритий лист до світових лідерів з приводу антидемократичної ситуації в Україні написала настоятелька Одеського Свято-Архангело-Михайлівського жіночого монастиря.

Мова йде про ситуацію, яка стосується долі УПЦ та спроб її заборонити.

Відкритий лист матушка Серафима оприлюднила у київському виданні «Діалог. тут».

Відкритий лист ігуменії Серафими (Шевчик), голови Синодального відділу Української Православної Церкви «Церква і культура», волонтерки, члена Національної спілки журналістів України

До

1. Генерального секретаря Організації Об’єднаних Націй Антоніу Гутерреша
2. Президентки Європейської комісії Урсули фон дер Ляєн
3. Голови Європейської Ради Шарля Мішеля
4. Високого представника Європейського Союзу з питань закордонних справ і політики безпеки Жозепа Борреля
5. Голови Організації з безпеки і співробітництва в Європі (ОБСЄ) Буяру Османі
6. Голови Європейського парламенту Роберти Метсоли
7. Голови Європейського суду з прав людини (ЄСПЛ) Сіофрі О’Лірі
8. Голови ЮНЕСКО Одрі Азулай
9. Генерального секретаря Всесвітньої Ради Церков Джеррі Піллей
10. Президента Конференції Європейських Церков Микитіу Луліаса
11. Президента Сполучених Штатів Америки Джо Байдена
12. Прем’єр-міністра Японії Кісіди Фуміо
13. Прем’єр-міністра Великої Британії Ріші Сунака
14. Прем’єр-міністерки Італії Дорджи Мелоні
15. Прем’єр-міністра Канади Джастіна Трюдо
16. Федерального Канцлера Федеративної республіки Німеччини Олафа Шольца
17. Президента Франції Еманюеля Макрона
18. Комісара Комісії США з міжнародної релігійної свободи (USCIRF) Сьюзі Гелман

Хто поділяє думки та занепокоєння, висловлені в цьому листі-зверненні, просимо залишити свій електронний підпис, заповнивши гугл-форму: https://forms.gle/qPBZhsdWTLZ2GU4V9

Це допоможе зупинити дискримінаційні та репресивні заходи проти Української Православної Церкви.

***

Ми, віруючі Української Православної Церкви (УПЦ), звертаємося до Вас у звʼязку з порушенням наших прав на свободу совісті та віросповідання. Це відбувається щодо нашої конфесії та відносно наших особистих громадянських прав і свобод. Ці порушення чиняться як на місцевому рівні, так і на рівні більш високої вертикалі.

На місцевому рівні це виражається в рішеннях обласних, міських, районних і селищних рад депутатів про заборону Української Православної Церкви, про відібрання у її парафій та монастирів землі і майна. Це відбувається в абсолютно незаконний спосіб, тому що законодавство України не дає цим органам влади таких повноважень. Процес винесення цих рішень місцевими радами охопив багато регіонів України і дійшов до міста Києва та Київської області.

Українська Православна Церква та правозахисники неодноразово зверталися і до самих місцевих рад, і до Міністерства культури, яке має функції контролю за релігійною ситуацією в державі, з проханням припинити цю незаконну практику. Одначе ані вони, ані жоден з вітчизняних органів нагляду за дотриманням законодавства не виступив проти цих кричущих фактів порушення закону.

Представники деяких державних законодавчих і виконавчих органів влади почали систематичну дискредитаційну кампанію проти Української Православної Церкви. Дії по забороні УПЦ вони виправдовують нібито звʼязками УПЦ з країною-агресором та загрозою, яку наша конфесія несе національній безпеці.

Наріжним каменем цих репресивних дій виступають принципи презумпції винуватості та колективної відповідальності. Але вітчизняне та міжнародне законодавство побудоване на засадах презумпції невинуватості та індивідуальної відповідальності за вчинення правопорушень. Обвинувачувати цілу конфесію в провинах декотрих її членів є нонсенс. Так робилося тільки в тоталітарних країнах.

Лунають погрози заборонити УПЦ, ліквідувати її керівні центри та єпархіальні структури, позбавити її храмів, монастирів і святинь. У багатьох засобах масової інформації, в тому числі державних, нагнітається атмосфера ксенофобії щодо нашої конфесії, розповсюджуються фейки та упереджені матеріали. У Верховній Раді України розглядаються 11 різних законопроектів проти УПЦ з метою заборони її існування та функціонування. Жоден із них не відповідає нормам Конституції та законодавства України, базовим європейським і міжнародним нормам у сфері дотримання релігійних прав і свобод.

Зараз Верховна Рада займається питанням забезпечення прав української ЛГБТ-спільноти. І водночас, дбаючи про цю поки що не дуже чисельну соціальну групу, Рада готується заборонити найбільшу конфесію України, яка має багатомільйонну паству.

Апофеозом цієї антидемократичної політики та практики стало прийняття 19 жовтня поточного року в першому читанні законопроєкту №8371, яким пропонується заборонити релігійні організації, які афілійовані з центрами релігійної організації, керівний центр якої знаходиться за межами України в державі, яка здійснює збройну агресію проти України. Цим запроваджуються певні норми, які прямо суперечать положенням Конституції України та Закону України «Про свободу совісті і релігійні організації».

Головне науково-експертне управління Апарату Верховної Ради України під час здійснення аналізу законопроекту висловило свої зауваження стосовно відповідності його нормам законодавства. Незалежна юридична експертиза законопроєкту фіксує численні дані про його невідповідність Конституції та статтям Закону України «Про свободу совісті і релігійні організації». На жаль, депутати, які проголосували за цей законопроєкт, проігнорували всі застереження правників та правозахисників відносно його антиконституційного змісту.

Мета цих дій — довести, що УПЦ має адміністративний зв’язок з Московською патріархією і, скориставшись цим звинуваченням, заборонити її. Такий зв’язок, за положеннями законопроекту, встановлюється релігієзнавчою експертизою. Цю експертизу має провести Державна служба з етнополітики та свободи совісті (ДЕСС).

Очолює цю структуру В. Єленський, який у радянські часи працював у Комітеті у справах релігій при Кабінеті Міністрів Української Радянської Соціалістичної Республіки. Цей Комітет мав функції наглядача за релігійною ситуацією в радянській Україні та був органом репресивної політики в цій сфері. Тоді В. Єленський писав атеїстичні антиклерикальні праці в розрізі комуністичної антирелігійної парадигми. Ці праці досі є в бібліотеках України. Зараз В. Єленський представляє державу в сфері релігійної та етнічної політики.

Він завжди дуже різко і нетерпимо висловлювався щодо Української Православної Церкви і продовжує робити це дотепер на посаді голови ДЕСС. Він відверто заявляє про потребу ліквідації УПЦ та перехід її віруючих до створеної у 2018 році нової конфесії — Православної Церкви України (ПЦУ). Відносно цієї конфесії В. Єленський постійно висловлюється в компліментарному дусі та всіляко її підтримує. Так само поводяться й інші чиновники, зокрема очільники Міністерства культури. Вони відкрито говорять про те, що УПЦ має бути закрита і всі її священники, ченці та парафіяни повинні перейти до ПЦУ. Така вибірковість у відношенні до конфесій є порушенням закону. За Конституцією в Україні всі конфесії рівні й жодна з них не може користуватися державними преференціями.

Вони заявляють, що ПЦУ є «патріотичною» конфесією, а нашу Церкву звинувачують у колабораціонізмі, зв’язках із Російською Федерацією, у зраді національних інтересів України, у проросійських настроях.

Ми категорично відкидаємо всі звинувачення нашої Церкви у проросійських настроях та діях. Путін теж так думав: розпочинаючи агресію проти України, він демонстрував упевненість у «проросійській» орієнтації УПЦ та в масовому колаборанстві її вірян. Одначе він жорстоко помилився й це стало його фатальним прорахунком.

Вірні Української Православної Церкви в єднанні з усім народом України мужньо стали на захист Вітчизни. Предстоятель УПЦ Блаженніший Митрополит Київський і всієї України Онуфрій у перші ж години російського вторгнення виступив із суворим засудженням цього підступного й жахливого діяння та закликав усю повноту Церкви стати на захист Батьківщини.

Українська Православна Церква завжди твердо стояла на позиціях непорушності кордонів України. Так було в 2014 році, коли захопленням Криму Російська Федерація розпочала війну проти нашої країни. Тоді Священний Синод УПЦ на чолі з Предстоятелем засудив анексію Криму і заявив про неприпустимість будь-яких зазіхань на порушення українських кордонів і захоплення українських земель.

Також Українська Православна Церква ніколи не підтримувала антихристиянську доктрину «руського миру». Для християн існує лише Христовий мир, де немає і не може бути жодної національної винятковості або вибірковості, де всі люди рівні перед Богом. Війна заради насадження і панування «руського миру» є злочином проти Бога і християнської моралі.

Тепер, під час повномасштабного вторгнення, Українська Православна Церква закликала всіх до єднання і до боротьби з загарбниками. Кожна єпархія, кожен храм і монастир роблять донати на Збройні Сили України, допомагають пораненим, біженцям, усім постраждалим від війни. Єпископи, духовенство, монахи і миряни УПЦ здають кров для поранених, збирають у храмах пожертви для фронту, купують і відправляють на передову автомобілі, тепловізори, бронежилети, інші необхідні для наших захисників речі.

Церковні приміщення стали бомбосховищами, притулками, «пунктами незламності» — центрами допомоги громадянам під час блекауту, пунктами роздачі продуктів, їжі, одягу та інших предметів першої необхідності для знедолених. Віруючі УПЦ долучилися до боротьби з загарбниками в лавах ЗСУ на фронті, в територіальній обороні, в тилу, в благодійних організаціях. В усіх храмах УПЦ постійно йде гаряча молитва за Україну, за наше військо, за перемогу над російськими загарбниками і за мир на рідній землі.

Але зараз багато хто з нас позбавлений в цей важкий час воєнного лихоліття можливості молитися в своїх храмах. Наші храми тепер перетворилися на об’єкти захоплень та незаконного відчуження на користь ПЦУ — конфесії, яка фактично стала фаворитом влади. Ці захоплення відбуваються з застосуванням адміністративного ресурсу, подекуди за прямої участі чиновників місцевих органів виконавчої влади, формувань Національної поліції та територіальної оборони, що є неприпустимим явищем, бо ці структури не мають права чинити подібні дії. Проти парафіян застосовується груба фізична сила, хоча це люди здебільшого похилого віку, переважно жінки та діти.

В Івано-Франківську кафедральний собор УПЦ було захоплено буквально штурмом, з розпилюванням газу всередину храму, силовими діями по вигнанню парафіян з його території. На жаль, подібні захоплення відбуваються іноді прямо під час богослужіння. Це є наруга над почуттями богомольців та над законом, який передбачає кримінальну відповідальність за перешкоду здійсненню релігійних обрядів.

Подібні дії вчиняються відкрито, жорстко і безкарно. Відповідного реагування з боку органів, які повинні наглядати за дотриманням законності, на ці факти порушення законодавства і прав віруючих, як правило, немає.

Натомість чиновники, в тому числі дуже високого рангу, відкрито заявляють про те, що в державі буде одна православна конфесія — ПЦУ, до якої мають перейти всі храми та монастирі нашої Церкви. Хоча законодавство України не передбачає створення преференцій для жодної з конфесій. Ставлення до всіх релігійних течій і конфесій за вимогами Конституції України має бути рівним та неупередженим.

Наприклад, радник голови Офісу Президента М. Подоляк заявив, що Української Православної Церкви не існуватиме. «В Україні буде ПЦУ, тільки ПЦУ», — сказав він. Нашу конфесію він назвав гнійником, який треба «хірургічно закрити. І ми це зробимо в будь-якому випадку», — додав він. Також він пожалкував, що не вдалося на початку війни зробити «фізичну зачистку» віруючих УПЦ, яких він назвав «проросійськими».

Ми знаємо, що тоталітарний путінський режим дозволяє собі «зачистку» інакомислячих, як це було з родиною Скрипалей у Британії, опозиціонером Навальним та іншими. Ці вислови офіційної особи, М. Подоляка, викликають багато питань. Говорячи «ми», кого він мав на увазі? Про яку «фізичну зачистку» віруючих УПЦ йшлося? Позиція М. Подоляка є проявом релігійної ворожнечі та ксенофобії, закликом до насильницьких дій по відношенню до членів УПЦ. Також вона є проявом дискримінації, приниження честі та гідності громадян України в зв’язку з їхніми релігійними переконаннями, за що, відповідно до статті 161 Кримінального Кодексу України, передбачена кримінальна відповідальність.

На жаль, подібні вислови дозволяють собі також інші чиновники. Ця політика щодо УПЦ обумовлюється нібито запитом суспільства на заборону нашої конфесії. Одначе ми, віруючі УПЦ, теж є повноправними членами суспільства і маємо такі ж права і свободи, як й інші співгромадяни. Теза про суспільний запит на заборону УПЦ є надуманою і штучно роздувається певними структурами. Насправді прояви так званої суспільної нетерпимості до УПЦ є маргінальним і вибірковим явищем.

Радою національної безпеки і оборони України проти деяких діячів УПЦ запроваджено санкції. Це зроблено в позасудовий спосіб і не відповідає нормам законодавства, тому що санкції не можуть бути застосовані до українських громадян. Проти декотрих представників УПЦ відкрито кримінальні справи з обвинуваченням у державній зраді, колабораціонізмі та пособництві Росії. 26 осіб отримали підозру, 19 осіб мають вироки суду.

На основі цих справ зараз робляться заяви про всю Українську Православну Церкву як про ворожу структуру, яку треба ліквідувати. Але в процентному відношенні до кількості єпископату, духовенства, ченців та церковнослужителів УПЦ , яких налічується майже 15 тисяч осіб, відсоток випадків колаборантства є мізерний.

У складі місцевих рад та виконавчих органів окупованих земель, у складі Служби безпеки України, інших державних структур випадків колаборантства набагато більше. Тільки в лавах Національної поліції розглядаються справи відносно колаборантства майже 400 осіб. У складі Верховної Ради України теж є особи, яким висунуто підозри у зраді та співпраці з ворогом. Але ж ніхто не узагальнює подібні випадки й не використовує їх як привід для ліквідації цих структур, ніхто не застосовує щодо них принцип колективної відповідальності.

Пропонується через декілька десятків кримінальних справ проти членів УПЦ закрити 12 тисяч храмів цієї конфесії, щоб унеможливити молитву в них мільйонів парафіян! Цей захід не підлягає жодній логіці, жодному поясненню та виправданню.

Відбувається безпрецедентна в новітній історії незалежної України подія: ухваленням законопроекту №8371 створюються умови для знищення в державі цілої конфесії — нашої Церкви з тисячолітньою історією, яка пережила нечувані гоніння від комуністичної влади в СРСР. Тоді за часів Леніна і Сталіна було вбито й закатовано за віру в Бога та відданість Його Церкві сотні тисяч невинних людей, закрито і зруйновано безліч храмів. Коли Хрущов підняв чергову хвилю гонінь на релігію, компартія закрила тоді понад 5 тисяч православних храмів і майже всі монастирі.

Тоді було ліквідовано й Києво-Печерську Лавру. Почаївська Лавра теж перебувала під загрозою закриття. Але протести прогресивної громадськості в демократичних країнах євроатлантичної спільноти та звернення голів західних держав до керівництва СРСР зупинили цю хвилю тотальних репресій.

Якщо цей законопроект буде втілено в життя, світ постане перед фактом репресій проти Церкви таких масштабів, яких людство не бачило майже століття і які повторюють масштаби релігійних гонінь у Радянському Союзі.

Зараз у демократичній Україні нинішніми законопроектами проти УПЦ планується закрити вдвічі більше храмів, ніж це зробив очільник Компартії СРСР Хрущов. Під безжальний ніж ліквідації потрапляє 260 монастирів, в тому числі всесвітньо відомі Києво-Печерська, Почаївська і Святогірська Лаври. Кожна з цих Лавр є унікальною монашеською спільнотою, що породила велику кількість святих не тільки нашої Церкви, але й світового православʼя.

Цим законопроєктом планується позбавити всіх віруючих УПЦ можливості молитися в своїх храмах, які вони відроджували впродовж трьох десятиліть після здобуття Україною незалежності, які вони невтомно будували та прикрашали власними пожертвами і власною працею.

ДЕСС ініціювала й провела так звану релігієзнавчу експертизу Статуту про управління УПЦ, в якій вказала на нібито церковно-адміністративний зв’язок УПЦ з Московським патріархатом. Робилося це в рамках дій по забороні УПЦ.

Насправді Українська Православна Церква відповідно до своїх установчих документів є повністю самостійною і незалежною в своєму управлінні та устрої. Її керівний центр знаходиться в Києві. Ця експертиза зараз оскаржується в суді як незаконна за визначенням, проведена з порушенням законодавства та така, що виходить за межі предмету свого дослідження. Провели її особи, наближені до В. Єленського — його однодумці, яких давно знають у релігійних колах за вкрай нетерпиму публічну позицію щодо нашої конфесії.

Так, одна з членів експертної групи, що проводила цю експертизу, Л. Филипович, дозволила собі прилюдно висловитися про монахів Києво-Печерської Лаври: «Чемодан, вокзал, Росія». Це по суті погроза насильницької депортації ченців Лаври, хоча жоден із них не вчиняв правопорушення, за яке можна було би їх депортувати. Закон не дає права без належних підстав виселяти з України її громадян, тим паче до країни-агресора, яка й так принесла нам багато горя. По-друге, це висловлювання офіційної особи — експертки ДЕСС — носить відверто дискримінаційний характер і є проявом релігійної ворожнечі та нетерпимості. Але, на жаль, подібних висловлювань щодо віруючих УПЦ дуже багато і на них органи нагляду за дотриманням законності взагалі ніяк не реагують.

На жаль, Києво-Печерський монастир, який підпорядкований УПЦ, зараз закрито для молитви в ньому наших віруючих. Чиновники чинять їм перешкоду в бажанні відвідати печери Лаври і вклонитися святим мощам Києво-Печерських чудотворців. Національний Києво-Печерський заповідник, у чиєму підпорядкуванні знаходиться Лавра, розпочав процес виселення ченців із монастиря. Це незаконно, адже вони там прописані й живуть багато років, не маючи інших помешкань для проживання.

Лавру було передано нашій Церкві 1988 року, ще за радянських часів. Корпуси нижньої Лаври, куди мали заселятися монахи, їм було передано в жахливому напівзруйнованому стані. Братія Лаври відродила свій монастир у тій величній красі, якій зараз дивується весь світ. Тепер цих тружеників і молитвеників, які прийняли чернечий постриг у рідній обителі і живуть там декілька десятиліть, виганяють практично на вулицю.

Водночас очільник Міністерства культури О. Ткаченко та інші посадовці відкрито примушували братію Лаври змінити конфесійну приналежність і переходити до ПЦУ, обіцяючи в такому разі залишити їх в їхніх келіях. Це є порушенням законодавства. Закон не дає повноважень державним службовцям втручатися в життя конфесій, змушувати представників однієї конфесії переходити до іншої або вчиняти насильницькі та дискримінаційні дії відносно одних конфесійних структур на користь інших.

Подібну політику Міністерство культури проводить і відносно інших монастирів та храмів УПЦ, які розташовані на території державних заповідників і музеїв. Розпочався процес витіснення монастирських громад із Кременецького, Почаївського, Чернігівського історико-культурних заповідників. Хоча ченці й черниці там заселилися ще в радянські часи. Закрито для віруючих Свято-Троїцький Чернігівський кафедральний собор, Свято-Миколаївський Кременецький собор, Свято-Успенський собор Чернігівського Єлецького монастиря, чиняться спроби виселити монахинь із цієї обителі, а також з Богоявленського Кременецького монастиря і монахів з Свято-Успенської Почаївської Лаври. Силовики зі зброєю в руках закривають монахам вхід до храмів та корпусів. Їм відрізають електроенергію та водопостачання. Зараз насувається зима, а насельники обителей змушені мерзнути й терпіти великі побутові труднощі.

Дивно, що радянська влада віддала ці церковні споруди монашеським громадам, а нинішня демократична влада їх брутально виганяє. Нікого не зупиняє той факт, що монахам і монахиням нікуди подітись, що вони не мають інших помешкань для проживання. Зараз у країні з’явилося дуже багато внутрішньо переміщених осіб, позбавлених житла через російські бомбардування, якими знищено багато міст, містечок і селищ. Тепер до числа цих нещасних біженців додаються насельники монастирів УПЦ.

Росія влаштовує руйнацію об’єктів нашої інфраструктури — блекаути, позбавляючи українців світла й тепла. Те саме до монашеських громад застосовує Міністерство культури та підпорядковані йому організації. Ці дії, направлені на насильницьке виселення монастирів із музейних комплексів, не тільки порушують релігійні права монахів і монахинь, але й роблять їх фактично безхатченками. Під час війни це особливо аморально.

Готуючи заборону УПЦ, її ініціатори не беруть до уваги релігійних переконань наших співвітчизників, які фактично знаходяться в російському полоні в Криму, Донбасі та на інших окупованих землях і в своїй переважній більшості є відданими прихильниками Української Православної Церкви і ніколи не підуть до іншої конфесії. Закон про заборону УПЦ позбавить їх можливості молитися в своїх храмах. Адже закони України діють на всій її території.

Безперечно, ці землі будуть обов’язково звільнені від чужинців. Після деокупації храми УПЦ будуть там закриватися і передаватися ПЦУ. Але хто ж буде ходити до них? Вони будуть стояти пустими. З яким серцем кримчани, жителі інших деокупованих земель сприймуть вимоги цього закону? Вони будуть вкрай обурені таким ставленням до себе. Україна повинна повернути не лише території, а й серця звільнених людей. Дії по ліквідації УПЦ не сприятимуть цим завданням.

Закон про заборону УПЦ у разі його ухвалення стане також великим подарунком російській пропаганді та ще однією підставою для Путіна та його режиму звинувачувати Україну в недотриманні законності й переслідуванні людей за їхні релігійні переконання. Це безперечно буде використано російським диктатором для виправдання перед внутрішньою аудиторією мети проведення так званої «спеціальної воєнної операції».

Фактом дискримінації Української Православної Церкви з боку влади стала зустріч 19 жовтня 2023 року Прем’єр-міністра України Д. Шмигаля з главами та представниками Всеукраїнської Ради Церков і релігійних організацій (ВРЦРО). УПЦ теж є багаторічним членом ВРЦРО, але її представників не було допущено на цей захід. Це відбулося вперше в історії незалежної України! На офіційний колегіальний захід за участю найвищого посадовця виконавчої влади України та Всеукраїнської Ради Церков і релігійних організацій було не тільки не запрошено повноправних членів ВРЦРО — представників найбільшої і найдревнішої вітчизняної конфесії, але й фізично їх не допущено. Охорона за вказівкою Прем’єр-міністра не пропустила представників УПЦ на цю зустріч.

Цей відкритий і демонстративний прояв дискримінації, вчинений у порушення закону, не став, одначе, об’єктом уваги органів нагляду за дотриманням законодавства в сфері релігій. Прем’єр-міністр Д. Шмигаль є автором законопроєкту №8371 про заборону УПЦ. Це свідчить про негативне ставлення до нашої конфесії одного з найвищих посадовців України й накладає відбиток на дії відносно УПЦ всієї вертикалі очолюваної ним гілки виконавчої влади.

Але Конституція не дає права посадовцям проявляти упередженість до будь-якої конфесії та надавати перевагу жодній із них. Ці дії вкотре засвідчили перед українським суспільством та міжнародним співтовариством, що дискримінаційна політика відносно УПЦ набула системного й нищівного характеру.

Ми, віруючі УПЦ, неодноразово зверталися і до Президента України В.О. Зеленського, і до інших посадових осіб з проханням забезпечити належне й неупереджене ставлення до наших релігійних потреб і громадянських прав. Одначе зворотнього звʼязку та діалогу не отримали.

Ми постійно зазнаємо приниження, порушення своїх прав та гідності. Нас безпідставно цькують, таврують як ворогів, бездоказово звинувачують у тяжких злочинах, відкривши фактично полювання на відьом. Натомість представники влади постійно демонструють прихильне ставлення до ПЦУ, куди й повинні перейти, на їхню думку, віряни ліквідованої УПЦ.

Одначе нас, вільних громадян вільної країни, ніхто не змусить поміняти, всупереч бажанню, нашу конфесію на іншу. Ми не зрадимо свою Матір-Церкву, як не зрадили й свою Вітчизну під час цієї кривавої війни. Ми також не хочемо йти в «підпілля», в «катакомби», коли нас буде позбавлено можливості молитися в своїх храмах. Ми вже перебували в такому стані під час панування на нашій багатостраждальній землі тоталітарного комуністичного режиму. Повертатися до тих реалій ми не бажаємо і не допустимо цього.

Адже ми живемо в європейській демократичній державі, де кожен повинен дотримуватися норм Конституції, де засади законності та прав людини є базовим фундаментом народовладдя. Україна заплатила за свою свободу та демократію дуже високу ціну. Заплатила життям Георгія Гонгадзе, Катерини Гандзюк, героїв Небесної сотні, інших відважних своїх дочок і синів. Тому повернення до ситуації, коли знову над нами можуть з’явитися чорні хмари тоталітаризму, свавілля, авторитаризму, нехтування людською гідністю та громадянськими правами, є неможливим і неприпустимим явищем.

Представники української влади нещодавно заявили, що Україна практично реалізувала рекомендації Єврокомісії стосовно вступу до Євросоюзу. Вони висловили сподівання на рішення Єврокомісії про початок переговорів щодо вступу України в Євросоюз. Ці заяви пролунали вже після голосування в Парламенті про заборону Української Православної Церкви, після багатьох незаконних дій проти УПЦ — української спільноти, яка обіймає собою дуже велику кількість громадян України, права яких постійно і системно порушуються на всіх рівнях громадсько-політичного життя.

Але чи може спільнота демократичних країн Євросоюзу взяти без застережень до свого співтовариства країну, де настільки масово й безкарно порушуються права мільйонів віруючих громадян? Чи може в складі Євросоюзу з’явитися структура зі ставленням до певної соціальної групи як до людей другого сорту? Відповідь очевидна.

Висловлюємо сподівання, що це звернення приверне Вашу увагу до тих проблем, які хвилюють мільйони українців. Колись, ще за часів панування на нашій землі комуністичної системи, саме країни демократичного спрямування послідовно й безкомпромісно виступали за права людей і конфесій, які були об’єктами гонінь радянського режиму.

Нам прикро, що в сучасній демократичній європейській державі Україна також порушуються наші права на свободу віросповідання. Ми довго терпіли, але зараз, коли виникла реальна загроза знищення нашої Святої Церкви, ми не можемо і не будемо мовчати.

Хочемо підкреслити, що дане звернення ні в якім разі не направлене проти держави Україна. Ми всі — гарячі патріоти рідної землі, яку палко любимо й захищаємо разом із усім народом від російських нападників. Ми народилися на цій благословенній землі і впродовж нашого життя брали участь в її розбудові та розвитку, роблячи внесок в її розквіт та поступ у майбутнє, в гідне співіснування з усім цивілізованим світом у партнерстві, мирі та злагоді.

Ми дуже вдячні державам-союзникам України за безцінну допомогу в цей трагічний період нашого буття, коли повномасштабне вторгнення Російської Федерації принесло загрозу самому існуванню України, принесло незліченні жахи злочинств проти людяності, принесло горе, смерть, руйнування, пограбування, екологічні катастрофи, матеріальні втрати і душевні страждання. Ми дуже високо цінуємо підтримку, яку зараз демонструє Україні все співтовариство демократичних країн, вся світова цивілізована спільнота.

Адже наша боротьба з російськими загарбниками направлена не лише на звільнення української території. Ми та наші союзники боремося за ідеали демократії, за непорушність основ дотримання законності у житті й функціонуванні систем світового устрою та устрою кожної держави — за те, проти чого виступає Росія та її авторитарний режим, своєю війною ламаючи всю систему людського співіснування і повертаючи її в жахливі часи закону джунглів.

Ми дуже поважаємо і шануємо нашого Президента Володимира Олександровича Зеленського за його рішучі та мужні дії з організації спротиву російській агресії всередині країни і на міжнародному рівні. Ми підтримуємо всі його зусилля по звільненню України, наближенню Перемоги і миру. Ми віримо в його демократичні прогресивні погляди. Але, на превеликий жаль, наші неодноразові звернення в Офіс Президента з приводу вищеназваних проблем не принесли результату. Ця бездіяльність відносно дотримання наших невід’ємних прав змушує нас тепер шукати захисту на міжнародному рівні.

Ми б ніколи не пішли на цей крок, якби не загроза найбільшій дорогоцінності кожного з нас — загроза нашій вірі й існуванню нашої Матері-Церкві, в якій ми прийняли святе хрещення і зростали во Христі.

Це звернення — крик відчаю. Факти, наведені в ньому, свідчать про порушення не лише законодавства України та її добровільних зобов’язань перед Європою та міжнародними структурами світового устрою. Вони є свідченням порушення фундаментальних прав і свобод людини, прописаних в Загальній декларації прав людини (ООН), Міжнародному пакті про громадянські й політичні права, Європейській конвенції про захист прав і основоположних свобод, Законі про міжнародну релігійну свободу (США) та інших меморандумах, присвячених захисту загальнолюдських прав на свободу думки, совісті й релігії.

Просимо Вас звернути увагу на ці факти й використати свій вплив задля виправлення ситуації та повернення її в законне й цивілізоване русло. Ми звертаємося до Вас і Ваших колег на міжнародній арені, як до однодумців і друзів демократичної держави Україна та її волелюбного народу. Колись міжнародні структури та країни демократичного спрямування допомогли християнам, що потерпали від репресивної політики Радянського Союзу, зупинити хвилю тотальних гонінь на релігійні конфесії в СРСР. Прикро, що в ХХІ столітті знову виникає ситуація, коли ми змушені шукати захисту своїх релігійних прав і свобод на міжнародній арені.

Але в нас немає іншого виходу. Нам нікуди відступати і є що втрачати. За нами — те, що складає основу нашого єства та існування, наша релігійна християнська ідентичність, наша людська гідність і наше невід’ємне право на нормальне існування за законами цивілізованого світу, прописаними як фундаментальні основи життя кожної людини на землі та співжиття всієї людської спільноти!