Ігуменя жіночої обителі УПЦ в Одесі: Скільки зла, святотатства і блюзнірства терпить зараз всесвітня православна святиня

Нинішня війна в Україні — боротьба добра зі злом. І поки що ми, українці, — на стороні добра. Саме тому за нами в цьому двобої — плацдарм моралі: вселюдської, вселенської.
Але неможливо закривати очі на важку хворобу, яка вразила суспільство й дедалі більше прогресує.

***

Ніколи, поки житиму, не забуду сліз одного з монахів Лаври.

Це було навесні, в самий розпал процесу виселення з монастиря чернечої братії. Ми з ним були дуже давно знайомі й перебували в теплих дружніх стосунках.

Коли він мене побачив, одразу розридався, немов дитя. Вперше в житті я бачила такі нестримні чоловічі сльози, які потоком лилися зі змучених очей.

Я сіла поруч із ним. Довкола метушилися семінаристи: виносили з його келії меблі, книги, ще якісь побутові речі. І цей монах, поважний архімандрит, довгожитель Лаври, в буквальному сенсі впав мені на плече і скрізь ридання промовляв: «Матушко, що це робиться? Куди я піду? Я змолоду тут служив Богу і не мислю себе без Лаври! Що я далі робитиму?!»

Моє плече стало наскрізь мокрим. Ці сльози пекли вогнем. Намагалася заспокоїти батюшку, але слів знайти ніяк не вдавалося.

Він подарував мені всі ноти, які збирав протягом свого життя. Тепер бережу їх, наче дорогоцінність.

Коли поверталася додому, весь час згадувала наше останнє спілкування. Останнє — тому що він помер. Молодий, енергійний, яким ми всі його знали. Він дуже схуднув і помарнів у ті трагічні дні. А 1 червня його не стало.

Смерть отця Романа (Подлубняка) сколихнула всю Церкву. Його знали, він був одним із найвідоміших православних регентів і композиторів України. Ми в нашому монастирі теж співали на криласі його прекрасні твори. Такій людині ще би жити й співати Богові довгі роки! Але трагедія ліквідації Лаври фатально позначилася на його долі.

Він — жертва ненависті, що точиться довкола Лаври.

***

Я з великим болем спостерігаю за тим, що зараз відбувається довкола Києво-Печерської Лаври. Скільки бруду виливається на цю обитель, провина якої лише в тім, що вона приналежна до Української Православної Церкви! Скільки зла, святотатства і блюзнірства терпить зараз ця всесвітня православна святиня! Проти неї розпочато нещадну боротьбу на всіх фронтах: юридичному, інформаційному, особистісному.

Зло збирає свою поживу не тільки біля лаврської брами. Агресія вирує навколо майже всіх храмів УПЦ. Гірко, що цю агресію проявляють християни — до християн, українці — до українців.

Сцени насильства й ворожості біля церковних порогів в Україні вже розійшлися через інтернет по всьому світу. Дзижчання болгарок, якими зрізають замки на храмових дверях, плач жінок, що боронять свої святині і яких кремезні чоловіки в камуфляжі відкидають убік немов мішки з піском; лемент, вигуки, лайка, бійка — все це розтрощує навколишній простір немов стрільба або вибухи. Вибухи диявольського зла.

 

***

Чи може називатися учнем Спасителя представник однієї з християнських конфесій, який, одягнений у ризи священника, бʼє з розмаху ногою в живіт батюшку іншої конфесії, намагаючись з юрбою своїх послідовників відібрати в нього храм, який той будував і служив у ньому протягом десятиліть?

Чи може бути християнином капелан, який веде розлючену юрбу на штурм кафедрального собору УПЦ в Івано-Франківську, звідки сльозогінним газом викурюють громаду таких самих християн?

Чи є учнем Спасителя мирянин однієї з конфесій, який вривається до кафедрального собору УПЦ у Хмельницькому, кидається на священнослужителів, лає і штовхає їх, від чого падає на підлогу богослужбове Євангеліє та переривається молитва?

Чи є доброю справою руйнування одного з храмів Української Православної Церкви в Івано-Франківську, з якого вигнали парафіян, змусивши винести ікони Господа Ісуса Христа, Пресвятої Богородиці та святих угодників Божих? На цій будівлі потім було зламано хрест, демонтовано куполи та стіни.

Чи є проявом духовності знищення храму УПЦ у Львові, вщент розбитого ковшем екскаватора?

Ці два випадки свідомої руйнації церков є першими в новітній історії України. Відколи наша держава проголосила незалежність, отримавши після довгих десятиліть більшовицького гніту довгоочікувану свободу, в тому числі й свободу совісті, в ній почали масово відроджуватися зруйновані богоборцями храми й святині. А руйнували їх на нашій багатостраждальній землі, як свідчить історія, лише орди завойовників-чужинців та послідовники марксизму-ленінізму.

***

Ліквідація парафій УПЦ в Івано-Франківську і Львові викликала у багатьох містян почуття ейфорії. Місцева влада урочисто відзвітувала про повне «очищення» від УПЦ до великодніх свят.

Я багато разів бувала у Львові і добре знаю про побожність галичан. Вони навіть вітаються одне з одним дуже гарними словами: «Слава Ісусу Христу!» Мене вразило, що ніхто з цих людей навіть не подумав про власних співгромадян, які після цієї «зачистки» були повністю позбавлені змоги помолитися та причаститися в день Воскресіння Христового, та й не тільки — в усі наступні дні й місяці. Для них це велика трагедія.

Радіти з того, що комусь гірко й боляче, відчувати тріумф і піднесення — не по-християнськи. Нехай наших парафіян зараз у Галичині небагато, але вони — теж українці й теж сповідують Христа. Подібна позиція не має виправдання з позиції євангельського вчення та християнської моралі.

***

Відбирати в людей найдорожче, чинити наругу над їхніми почуттями, зневажати й дискримінувати їх за релігійні погляди й конфесійну приналежність можна лише якщо ти вважаєш їх дуже небезпечними ворогами. Але Конституція України пише, що все в державі має відбуватися на правовій основі. Отже й на свого ворога треба реагувати в законний спосіб.

А якщо «ворог» — ціла конфесія? Тоді, на думку борців з УПЦ, вона повинна бути заборонена.

Під час війни це питання надзвичайно загострилося. Конституція не має для цього відповідних статей: вона прописує індивідуальну юридичну відповідальність за порушення закону. Також у ній говориться про непорушність принципів свободи совісті.

Було декілька судових вироків відносно деяких представників УПЦ, й то майже всі вони оскаржуються у відповідних апеляційних інстанціях. Але на тлі сотень і тисяч вироків стосовно колаборантів та інших порушників законів воєнного часу ця цифра нікчемно мала. Тож ніяких законних підстав для звинувачень і заборони УПЦ не існує.

Одначе кампанія проти неї точиться по всій країні. Незаконні дії багатьох органів і структур влади по відношенню до УПЦ вчиняються абсолютно безкарно — як, наприклад, заборона цієї конфесії цілим рядом місцевих державних органів. Звучить шокуюче: органи, покликані слідкувати за дотриманням законності, масово порушують закон!

Дуже показовий приклад — поведінка очільника одного з таких органів, голови Тернопільської обласної ради М. Головка. Під його керівництвом було прийнято незаконні рішення, направлені проти УПЦ і Почаївської Лаври. Чиновник заявляв, що готує закриття обителі й вигнання з неї ченців. Аж раптом НАБУ заявляє про незаконні вчинки цього високопосадовця! Йому висунуто підозру у корупційних діях та вимаганні хабарів.

Звинувачуючи вірян та монахів УПЦ у ворожості до держави, він сам потрапив до зали суду з обвинуваченням в антидержавній діяльності.

***

Хто наш ворог? Як ми, християни, повинні з ним себе поводити? І не менш важливе питання: хто наш ближній?

Для християн відповіді на всі ці запитання знаходяться в Біблії. Одначе навіть Біблія для декотрих стає обʼєктом ворожості.

22 квітня 2023 року активісти ПЦУ захопили храм у с. Требухів Київської області. Знайшовши в храмі Біблію синодального перекладу та молитвослови церковнословʼянською мовою, вони показово, знявши це на камери телефонів, викинули їх у смітник. Один із учасників захоплення храму, Ярослав Бондаренко, навіть похвалився цим на своїй сторінці у Facebook: «Утилізуємо сміття. Библия та пособнікі 2018 р. на язикє».

Слово Боже показово пожбурили в смітник — лише за те, що воно надруковане «не тією мовою». Одначе ніхто з середовища ПЦУ, від імені якої діяли ці активісти, не відреагував на такий вчинок.

Дивно, проте на цю подію взагалі ніхто не відгукнувся з релігійних діячів України. Я знаю, що коли в одній із країн Європи було вчинено наругу над Кораном, її християнські лідери суворо засудили цю акцію.

Стосовно Біблії — вона перекладена майже на всі мови світу. Як, до речі, й Коран. Сакральні книги взагалі мають своєрідний «імунітет» від дій зневаги або блюзнірства. Подібні вчинки завжди засуджуються в цивілізованому світі. Але Всеукраїнська Рада Церков і релігійних організацій також жодним чином не відгукнулася на цей ганебний факт.

У християнському суспільстві показове й безкарне святотатство щодо Книги книг, в якій викладено вчення Господа Ісуса Христа, є явищем неприпустимим. Повна байдужість до цієї ситуації, проявлена в українському релігійному (не кажучи вже про християнське) середовищі, свідчить про фарисейську сутність подібної релігійності.

***

Я спокійно ставлюся до всього, що стосується нинішнього загострення навколо УПЦ. Бо ще з радянських часів була не лише свідком подібної політики, а й сповна її на собі відчула — коли нас, черниць Києво-Покровського монастиря, всіляко переслідувала тодішня влада.

Сприймаю сучасні проблеми УПЦ як есхатологічну реальність: Церква завжди зазнавала репресій протягом свого існування. Тим не менш, не дивлячись на душевну загартованість, я була жорстоко шокована тим, що сталося в Требухові. Ця подія критично опустила мій больовий поріг, стала останньою краплею для душевної витривалості.

Хочеться кричати: що ми, українці, робимо? Невже ніхто не розуміє, що подібне може статися лише в суспільстві, ураженому важкою душевною хворобою?!

Дай Боже, аби ті, хто в Требухові боролися з Біблією, отямилися й покаялися. Тому що подібні дії роблять християнина антихристом.

***

Хтось, можливо, схоче виправдати ці ексцеси суворими реаліями війни. Коли падають бомби, гинуть люди, руйнуються домівки й міста, завжди йде пошук пʼятої колони та внутрішніх ворогів: зрадників, колаборантів, диверсантів. Емоції інколи так зашкалюють, що вороги привиджуються з усіх сторін. Лють виливається на все, що для тебе є неблизьким та підозрілим.

Я бачила в новинах, як чоловік у Львові накинувся з кулаками на жінку — біженку зі сходу України, яка розмовляла російською. Його не зупинило те, що бити жінок некрасиво, що вона — нещасна жертва війни, яка опинилася поза рідним краєм і поза домівкою не з власної волі.

Конфлікти на ґрунті мовного або релігійного несприйняття тепер стали загальним явищем. Особливо прикро й незрозуміло, коли подібні явища походять із конфесійного середовища.

Нікому вже не вдасться закрити очі на численні факти релігійного насильства, яке вирує біля храмів УПЦ. Воно розповсюджується з церковних брам на людей довкола. У школі вчителі та учні піддають обструкції школярку — вірянку УПЦ. Нападаючи на парафії УПЦ, «активісти» виганяють також і сімʼї священників разом із маленькими дітьми з церковних помешкань, роблячи їх безхатченками.

Я бачила розгони хресних ходів УПЦ, коли відчайдушно плакали маленькі хрестоносці, чия провина була лише в їхній конфесійній приналежності. Під час одного такого розгону кремезні чоловіки з люттю штовхали жінок: одна з них впала і з нею по землі покотився хрест, який вона несла в руках.

Це напад на Самого Христа. А жертвою люті людської в черговий раз став Господь, Розіпʼятий на Хресті. Хто ворог у цій ситуації, люди добрі?!

***

«В усьому винна війна Росії проти України», — говорять наші опоненти. «Пʼяту колону треба знищити», — стверджують вони. Робота органів влади в цьому напрямку їх не задовольняє. Вони вважають, що в подоланні внутрішніх «ворожих елементів» мають брати участь активісти — небайдужі, патріотично налаштовані люди.

Гнів на ворогів держави й народу, особливо під час війни, — це, можливо, виправдані почуття. В одній із повстанських пісень є такі рядки: «Зростив нас гнів і лють на ворогів». У цій кривавій війні проти нас воює безжальний і повністю позбавлений моралі ворог. Російська армія заплямувала себе жахливими злодійствами та вбивствами, злочинами проти екології, погрозою ядерних ударів. Причиною цього є ідеологія великодержавного шовінізму, зневаги до людського життя, до прав людини, до її гідності. А також зневажання основ світового устрою й порядку, прагнення до планетарного гегемонізму.

Але будь-яка ідеологія, яка несе гасла насильства, приречена на вимирання. В неї нема майбутнього. Тому що пролиття крові в імʼя ідеї — чужої крові, звісно, — є запорукою поховання самої ідеї.

Не вмирають лише ідеї людяності й любові. Як неможливо повністю випрати бруд на білому одязі, так і доктрина, що дозволяє насильницьке пролиття крові, назавжди залишає на своїх знаменах ці трупні плями.

***

Одначе не можна цілком погодитися, що в розбурхуванні хвилі насильства винна війна, яку розпочала Росія проти України в 2014 році. Саме ця жахлива війна явила зразки світлої духовності і жертовної любові українців найбільшого сакрального масштабу!

Наш народ у найдраматичніші хвилини воєнного апокаліпсису явив подвиг справжньої духовної величі. Громадяни рятували одне одного, ціною власного життя вивозили зовсім незнайомих їм людей з окупованих зон, допомагали розбирати завали в розбомблених житлових кварталах, кидалися в охоплені полумʼям будинки задля спасіння тих, хто гинув від вогню. Повсюдно поширився рух волонтерства. Від різних людей надходять донати на армію, шпиталі, притулки для біженців.

Найактивнішу участь у цьому всенародному русі бере Українська Православна Церква. З благословення Блаженнішого Митрополита Київського і всієї України Онуфрія кожна єпархія, тисячі парафій, мільйони віруючих допомагають Збройним Силам України, пораненим, знівеченим війною, знедоленим і соціально незахищеним співгромадянам, незалежно від етнічної та конфесійної приналежності, мови, релігії, політичного спрямування.

У важкі часи випробування Церква в єдності з народом України виборює перемогу й мир на рідній землі. І теж, як народ, несе важкі, іноді непоправні втрати.

Розбомблено і спалено сотні храмів, монастирів і церковних споруд. Деякі з них — унікальні памʼятки історії та культури. Зазнають поранень та гинуть священники і монахи. У Херсонській єпархії загинув протоієрей Микола Палагнюк під час обстрілу російськими військами Предтеченського храму, де він служив. Перед атакою росіян отець Микола роздавав гуманітарну допомогу людям, постраждалим від підриву Каховської ГЕС.

Протоієрей Ілля Маніта був тяжко поранений у Донецькій області, куди привіз гуманітарну допомогу з Одеськоі єпархії. Він та його група волонтерів попали під обстріл російських «градів».

«Діалог.ТУТ.» розповідав про подвиг протоієрея Бориса Ковальчука, який вивіз із окупованої Київщини майже півтори тисячі мешканців. За 30 днів окупації йому довелося з великим ризиком для життя зробити під вогнем 6 рейсів на чолі евакуаційних транспортних колон. А назад він просто по мінах віз для знедолених людей ліки й харчі.

І таких випадків подвижництва дуже багато.

***

Саме цей загальнонародний рух жертовної допомоги ближнім характеризує українців як християнську спільноту, сповнену любові й милосердя.

Господь сказав: «По плодах їх пізнаєте їх». Плоди любові — прекрасні й корисні. Інколи я дізнаюся про сутність людини, лише глянувши їй у вічі. Любов — це сонце, промені якого не сховаєш. Вона пробивається в добрій посмішці, у сльозах співчуття, у заспокійливому жесті.

Яскравим свідченням любові українців до своїх ближніх стали кадри з Ірпеня, коли під розбомбленим мостом взимку 2022 року волонтери евакуювали стареньких, калік, немовлят, виносячи їх на руках з небезпечної зони. Налякані діти міцно притискали до себе не менш наляканих домашніх улюбленців: цуценят, котів… У цей момент вони боялися не за себе, а за своїх пухнастих друзів, і готові були на все заради їхнього порятунку.

Страждання тварин на війні не менше хвилюють душу, ніж страждання людей. І рятуючи людей — жертв війни, волонтери рятують також і нещасних тварин, як це було, наприклад, після підриву росіянами Каховської ГЕС, що призвело до величезного екологічного лиха.

Символічно: хтось втрачає людську й Божу подобу через вбивства, грабіжництво, насилля та мародерство, а хтось піднімається до найвищої висоти духу, рятуючи ближніх — інколи ціною свого життя.

***

Вважаю випадки радикалізму та агресії в житті українського суспільства випадками маргінальними та недовговічними. Переконана: пошук ворогів серед співгромадян і «полювання на відьом», прояви люті проти представників «неугодних» конфесій, національних та соціальних меншин, скоро минуть. Адже лють на брата, як вчить Євангеліє, є гріховною. А гріх — нетривалий. Він не має майбутнього.

Мені дуже подобаються слова знаменитого українського режисера й актора Леоніда Бикова, який грав командира «співучої» ескадрильї винищувачів у фільмі «В бій ідуть одні “старі”». Цю кінострічку визнано одним із кращих фільмів про Другу світову війну.

Рефреном цього фільму були слова про те, що війна — тимчасова, а музика вічна. Там є епізод, коли льотчики розмірковують про любов та війну й один із них, лейтенант «Кузнєчик», каже: «Люди повинні коли-небудь зрозуміти, що ненависть руйнує!» й палко стверджує, що до позитивних змін призводить тільки любов.

Командир ескадрильї, якого грав Леонід Биков, на це відповідає: «Ми від Бреста до Сталінграда топали — з любовʼю! І від Сталінграда сюди, до Дніпра — з любовʼю! Я цим маршрутом зможу через сто років без карти літати, тому що по всьому маршруту — могили наших хлопців із «співучої»… Там не одна ескадрилья, там дивізія полягла! А скільки ще поляже… Ось у Берліні, десь на найвищій уцілілій стіні я з величезною любовʼю напишу: «Руїнами рейхстагу задоволений!»

Давайте й ми йти маршрутами війни — з любовʼю. А потім дорогами миру — з любовʼю. Широкими шляхами відродження зраненої Батьківщини — з любовʼю. Нехай нам у цьому допоможе приклад героїв минулих війн, в яких Україна нещадно громила ворога, блискуче вигравала і перемагала — з любовʼю.

Нехай з нами, в наших душах і серцях завжди живе Сама втілена Любов: Розіпʼятий заради любові до нас Господь Ісус Христос. Не лють, не ненависть — а Його любов.

Лють і ненависть можуть на якийсь час мобілізувати сили, надати міць, витривалість, мотивацію. Але водночас вони вбивають благородство, зʼїдають душу, ведуть до подрібнення та звуження свідомості, до помилок і духовної сліпоти. Головне — ненависть нехтує мораллю. А ще — несе небезпеку вкорінення у людській душі, втрати Божої подоби, перетворення на помешкання злих духів, на подобу звіра (Апокаліпсис 13, 1-6).

***

Нам у цій апокаліптичній війні потрібна не тільки перемога над армією Росії, над її політичним авторитарним режимом, який давно втратив людську подобу через свої злочинства. Нам потрібна світла, чиста, моральна перевага над жахливим потворним супротивником.

Тому що ця війна — боротьба добра зі злом. А ми, українці, — на стороні добра. Саме тому за нами в цьому двобої — плацдарм моралі: вселюдської, вселенської. Божої!

 

Добавить комментарий

Новости от od-news.com в Telegram. Подписывайтесь на наш канал https://t.me/odnews