Ігуменя жіночого монастиря УПЦ в Одесі: Єдина моя «провина» — вірність Українській Православній Церкві

Сьогодні комітет Верховної Ради з гуманітарних питань одноголосно підтримав законопроект №8371, який ЗМІ називають не інакше як «Законом про заборону УПЦ». Отже, його може бути розглянуто на найближчому засіданні Парламенту.

Передбачається, що релігійні громади, чий «зв’язок» із країною-агресором буде доведено в суді, не зможуть використовувати державне і комунальне майно, мати пільги на сплату комунальних платежів, а перехід громад до ПЦУ буде значно спрощено.

Забороняти за канонічний, молитовний або будь-який інший церковний, а не адміністративний зв’язок релігійної громади з будь-ким — це пряме, заборонене Конституцією України втручання держави в внутрішнє життя Церкви. Тому вважаємо цю законодавчу ініціативу шкідливою, дискримінаційною та антиконституційною і не припинимо протестувати проти неї.

Слово ігумені Серафимі (Шевчик).

***

Мене судять. І засуджують. Різні люди. На різних майданчиках. Інкримінуючи різні важкі антидержавні злочини.

Хоча головний мій злочин — релігійна приналежність. Вірність своїй Церкві. Якої я ніколи не зречуся. І це — найбільший гріх в очах тих, хто зібрався на цей трибунал.

Звинувачення лунають одне за одним. Інколи почуваєшся мов на вогнищі. Тобі весь час підкладають і підкладають хмизу в багаття. Щоби потім «сірий попіл по вітру розвіять…» (Т. Шевченко, «Ян Гус»).

Мені та моїм однодумцям погрожують. Відкрито, не побоюючись Нацполіції, прокурора, дільничного.

Роблять це з пафосом. Дивлячись на це як на благородну й богоугодну справу.

Я роблю скріни цих погроз. Колекціоную їх. Не задля правосуддя, не задля апелювання до чиновників. Бо один із них, наприклад, сказав, що параметри релігійних свобод у нас найкращі в світі.

Оскільки ж мені погрожують саме за конфесійну приналежність, то розумію: лупати сю скалу упередженості — зайвий труд. Вона ж бо «найкраща в світі», тобто найміцніша.

***

Цей чиновник та його колеги дуже люблять повторювати, що на ліквідацію моєї релігійної спільноти існує суспільний запит.

Суспільний запит — це велика сила. Вона здатна надійно сховати мене, маленьку піщинку, в безкінечних дюнах людських мас. Вона робить особистість чимось дуже непомітним і неактуальним.

В умілих руках вона перетворюється на дуже ефективний засіб нівелювання індивідууму. А то й розправи з ним.

Саме ця сила була прикриттям сталінських репресій, які чинилися на «вимогу трудящих». Була важким катком, що перетворював на гладенький асфальт строкату громадську думку під час марксистсько-ленінських «культурних революцій».

Суспільний запит засудив геніального Бориса Пастернака за Нобелівську премію. Трудові колективи писали до радянських газет листи, де основною була фраза: «Ми Пастернака не читали, але його засуджуємо!» Цей вислів відтоді став мемом, однією з ознак «суспільного запиту».

Тоталітарний радянський режим завжди керувався колективізмом всупереч індивідуалізму, принципом революційної доцільності, зодягнутим у шати народної волі. Народ приборкували «іменем народу» та задля «блага народу».

***

Отже, суспільство налаштоване проти мене і це — привід для мого засудження.

Чи є ж за що судити? Більш ніж є! Гріхів багато і вони досить важкі: не та мова, не те походження, не та життєва анкета, не та віра, не ті дії, не ті погляди. Справу зшито й пронумеровано. Злочини задокументовано.

Дійсно, погляди в мене «сумнівні». Бо, залишаючись гарячою патріоткою України, досі сповідую принципи християнського інтернаціоналізму (о, жах!..) та універсалізму.

Ще одне «правопорушення» — вірність Українській Православній Церкві та присязі, яку давала Богу перед святим вівтарем під час прийняття монашеських обітниць. Єпископи й священники складають її під час хіротонії.

Обтяжуючою обставиною є те, що я не відчуваю своє провини перед суспільством. Хоча знаю, що, дійсно, певна його частина налаштована проти цих світоглядних принципів.

***

…Ну що ж, суд так суд. Готуюсь, гортаю сторінки справи. Підключила адвоката.

Відкрила Конституцію. Вирішила знайти термін «суспільний запит», який дозволяє ось так впевнено вершити правосуддя. Не знайшла… В українському законодавстві такої дефініції не існує!

А як же бути з чиновницьким вироком про ліквідацію УПЦ на вимогу суспільного запиту? Адже, як звідусіль зараз звучить, саме він, суспільний запит, тепер визначає, чи буде існувати та чи інша конфесія, той чи інший храм і монастир. Саме він, суспільний запит, має вирішувати мою долю. Йому дано право визначати, яку молитовну будівлю я буду відвідувати чи не відвідувати взагалі, ховаючись у релігійному підпіллі.

Суспільний запит настільки могутня й вирішальна сила, що можна взагалі забути про презумпцію невинуватості. Він робить мене винуватою без суду й слідства. Він дозволяє кожному кидати в мене каміння.

Це не голослівне твердження. Приналежність до Української Православної Церкви наділяє мене де-факто статусом винуватості й провини, кидає мене в лещата безправ’я і неповноцінності. Демонізація УПЦ сягнула такого рівня, що будь-який її вірянин — уже на ешафоті, зробив він щось протиправне чи ні.

Чому так сталося? Тому що принцип колективної відповідальності та колективної провини робить мене, маленьку одиницю людської маси, зловмисницею без конкретного злочину і без конкретного судового розгляду. Закон не потрібен — є запит суспільства. А більшість завжди «має більше прав», ніж меншість.

Мені, вірянці УПЦ, можуть безкарно погрожувати, безкарно мене ображати, безкарно позбавляти доброго імені.

***

Одне з головних звинувачень на нашу адресу: ви вороги України.

Це вже було в історії.

Згадую Леся Курбаса, Сергія Єфремова, Миколу Хвильового, Василя Еллан-Блакитного, інших «ворогів народу». Вони не зробили нічого поганого для народу. Але ті, хто привласнив собі право «іменем народу» вершити долю народу, знищили цих найкращих синів України як її ворогів.

Зараз про фізичне знищення, слава Богу, не йдеться. Є інші засоби.

…Коли я була послушницею Києво-Покровської обителі, наш монастирський батюшка отець Михаїл Бойко розповідав, що прийшов колись до школи, де навчався його син. Це було за часів Хрущова. Прийшов у рясі з хрестом, як і завжди ходив по місту навіть у ті безбожницькі часи. Вийшов він зі школи весь із голови до ніг в плювках. Священника обплювали всі, хто зустрів його в шкільних коридорах.

Що то було? Вочевидь, прояв суспільного запиту. Бо суспільство тоді було нетерпиме до релігії та інакомислення.

***

Зараз нас теж обпльовують усі, кому заманеться. Ось, наприклад, цитати з одного коментаря на мою адресу. Ми, віряни УПЦ — «проросійські сили», які «воюють проти суспільства і влади». Наші інтернет-сторінки та інші ресурси УПЦ «розхитують ситуацію в країні», «активно сповідують рускій мир». Далі сказано: «Ви воюєте з іншими Помісними Церквами». Ось іще пасаж: «Можна дуже негативно ставитися до нинішньої рф, але все одно бути проросійськими» (шедевр обвинувачувальної риторики!).

Закінчується цей допис словами: «Якщо не буде реальних змін, вас суспільство почне не сприймати як українців».

О, як серйозно! Ким же ми тоді будемо, людьми другого сорту? Нас позбавлятимуть громадянства? Чіплятимуть тавро на одежу?

Дивно, але я не образилася. Навпаки, відчула потребу зрозуміти ці емоції. Тому що на дворі війна, і ворожим агентам дійсно немає місця на нашій багатостраждальній землі. Їм треба безкомпромісно давати відсіч.

***

Чим довше ця війна триває, чим більше смертей від російської зброї, чим жахливіші руйнування, тим гостріші почуття українців, які безмежно страждають від наслідків путінської агресії.

Якщо раніше, наприклад, я могла дивитися російські передачі, читати російські книжки, то тепер в мене до них виникла внутрішня відраза. Хоча я народилася в Росії і батько в мене росіянин. Але ці відраза й обурення в мені зараз тільки зростають у геометричній прогресії.

Тому я дуже добре розумію співвітчизників, особливо тих, кого з Росією взагалі ніщо не пов’язує. Вони, напевне, ще болісніше реагують на звірства росіян і на все, що робить зараз ця навіжена країна.

В їхніх очах я дійсно ворог: етнічна напівросіянка, їздила до Москви, цікавилася культурою країни-агресора. Будь-що, пов’язане з Росією, зараз — обтяжливі обставини.

Інколи дуже корисно подивитися на себе очима тих співгромадян, хто щиро вважає тебе ворогом України. Піти, скажімо так, на самоіспит.

***

Отже, іспит. Перш за все вирішила долучити совість. Якщо вона викриває, значить провина є беззаперечною. Ніщо не має такого важливого значення в питанні суду Божого і суду людського, як совість. Якщо вона пече, кайся та йди на плаху!

Совість винесла вердикт: не ворог. Її не похитнули ані моя етнічна суміш, ані мова, ані анкета.

Відносно етнічного походження. Для когось це вирішальний фактор сприйняття або несприйняття людини. Пʼята графа довгий час в історичному процесі була каменем спотикання.

У Третьому Рейху етнічне походження було одним із найважливіших засад політичної антропології. Вожді Рейху зробили все, щоби в фатерланді склався «суспільний запит» на антисемітизм, несприйняття ромів, поляків, українців, інших національних спільнот.

Моє україно-російсько-єврейське походження принесло би мені в країні Гітлера величезні проблеми. І ніщо би не допомогло. Навіть Енштейн ледве врятувався! А що робити простій дрібноті… На мене чекала би «Кришталева ніч» або Бухенвальд.

Україна — держава з високими демократичними стандартами. Де кожен громадянин, не дивлячись на різні етнічні, політичні, релігійні ознаки, має весь спектр конституційних прав і свобод. П’ята графа в нас, слава Богу, не є вирішальною.

Згадую росіянку Олену Телігу. Дуже шаную цю красуню, поетесу, героїню, яка вражає величчю духу. Вона була страчена за свій український патріотизм гітлерівцями в Бабиному Яру.

Мій патріотизм, любов до України — безмежні. Але відчуття неповноцінності через «нечистоту походження» залишається. Особливо коли тобі постійно про це нагадують в світлі нинішніх жорстких воєнних реалій.

***

Згадала, що головнокомандувач Збройних Сил України О. Сирський теж має російське походження. Значить, національна складова не є фактором «ворожості». Яке полегшення!

Радію, що маю пряму, «кровну» приналежність до ЗСУ: ми з сестрами постійно здаємо кров для Героїв. Багато допомагаємо їм, хоча й негласно. Інколи задля цього віддаємо останнє.

А як же поїздки до Москви?! (— прокинувся мій внутрішній прокурор). Голос внутрішнього адвоката спокійно опонує: туди їздили й Кучма, й Ющенко, й Тимошенко, Порошенко, Макрон із Шольцем, багато інших нинішніх українських та європейських посадовців. Та це ж не зробило їх адептами Путіна!

Цей огидний політичний нарцис ніколи не викликав у мене жодного захоплення. І ніякий прокурор або слідчий не знайде бодай маленької зачіпки, щоби приписати мені путінізм.

***

А російська культура й мова?! (— внутрішній прокурор не вщухає). Адвокат парирує: так, часто вживала російську. І книжки свої писала здебільшого російською мовою. Але торкалася в них української проблематики.

Книга про Голодомор «Піст від диявола» взагалі була написана мною тоді, коли багато нинішніх патріотів ніяк і нічим не згадували цієї трагедії. Її було створено до 70-ліття Голодомору в 2003 році. У ній вперше в нашому церковному середовищі пролунало визначення цієї каральної акції як «геноцид».

Передмову до неї написав тодішній Президент Л. Кучма. Президент В. Ющенко особисто дякував мені за це дослідження. Він отримав книгу «Піст від диявола» від Предстоятеля УПЦ Блаженнішого Митрополита Володимира (Сабодана).

Навіщо про це згадувати? Задля марнославства? Ні в якім разі. Просто моя мама, всі наші рідні, все наше село на Черкащині були жертвами того геноциду.

Написання цієї праці було дуже важким випробуванням. Ця тема нестерпно болісна й негативно впливає на психіку. Той, хто занурювався в неї, зрозуміє, про що йдеться. Коли читаєш про те, як батьки вбивали діточок і варили в казанах їхнє мʼясо, психіка відразу «їде». Без вживання ліків працювати над документами тієї доби неможливо.

Також важливою віхою в моєму творчому житті була книга про Другу світову війну «Молитва за Перемогу». Під час тієї війни загинуло багато наших односельців. Мої родичі були гарматним м’ясом у військах маршала Жукова, але вижили й пройшли з боями до Берліна.

Дуже довго працювала над темою тієї «незнаменитої», як сказав поет, війни. Через свідомість пройшло безліч фактів: жахливих, нелюдських, моторошних… З тих пір ненавиджу будь-яку війну, будь-яких агресорів.

***

Соломон каже: знання примножує печаль. Так!.. Але воно примножує й реалістичне бачення ситуації.

Війни мають свою закономірність. Той, хто знає закони історії, може спрогнозувати фінал і цієї повномасштабної війни російської федерації проти України та світу. Вона закінчиться фатальною поразкою росії і знищенням її як держави. Імперія розлетиться на друзки, як російський танк під Авдіївкою від потрапляння в люк нашого дрону й підриву боєкомплекту.

Це відбудеться незабаром. Ми зараз знаходимося на завершальній стадії двобою. Я в цьому абсолютно впевнена.

А що буде з нами після війни? Ми будемо розбудовувати майбутнє України. Всі. Весь народ.

Буде Гаазький трибунал — другий Нюрнберг. Російські злочинці отримають заслужену кару. В Україні теж триватимуть судові процеси. Кожен колаборант і зрадник знайде сувору відплату.

А ми всі радісно зустрінемо нашу Перемогу! Котру наближали як могли. Почнемо розміновувати міста і села. Сіяти врожай. Хрестити немовлят у наших храмах.

Україна стане повноправним членом Європейського Союзу. З європейським відношенням до людини, до її прав і свобод. Де чиновник — просто менеджер, а не політик, клерикал, автократ, здирник.

Де кожен громадянин буде повнокровною часткою суспільства. Де не буде першосортних і другосортних, «титульних» і меншовартісних українців.

І де суспільний запит буде не виразом гегемонії натовпу над людиною і домінування влади над інакомисленням, а принципом справжнього народовладдя.