Ігуменя жіночого монастиря УПЦ в Одесі: Це абсурд. Чи диверсія?..

Ігуменія Серафима (Шевчик) — про небезпеку, яку несуть державі недолугі чиновники — «професійні патріоти» від культури, науки, воєнної справи та релігії.

***

…Юний хлопчина в простій бідній одежі нагинається і накладає в свою тряпчану сумку камінці. Він це робить, крокуючи на двобій з величезним, озброєним до зубів Голіафом.

Праща — єдина зброя і єдине знаряддя пастушка Давида. Ідучи назустріч велетню, закованому в залізний панцир і брязкаючому зброєю, він смиренно молиться і прохає в Бога перемоги.

Влучне метання каміння — і Голіаф зі скреготом падає, мов підрізаний стовп.

Цей двобій став прикладом того, що перемога здобувається інколи в нетривіальний, нетиповий спосіб. Праща перемагає меч. Сильні, озброєні та агресивні падають від рук юних, лагідних і довірливих. Сам Давид потім, після тієї пам’ятної битви, сказав у Псалтирі про таких: «Не врятується велетень великістю сили». Бо тільки Господь дає перемогу: «Він наша поміч і щит наш» (Пс. 32: 16, 20).

***

Нетипове мислення і нетипова поведінка — це не завжди юродство. Навпаки, інколи так діють ті, хто мають певне, невідоме іншим, знання.

Нетиповість може бути ключем до відкриття великих істин. Не все те, що бачиш, може бути таким, як сприймає твоє око. Інколи вузькі стежини ведуть до істини, а широкі — до помилкових напрямів. Треба тільки мати здоровий зір, щоби розрізнити, де перше, а де друге; де зерно, а де полова (Мф. 13:24).

Україна має такий світлий зір. Інакше би вона не стала, мов Давид, на початку цієї війни камінням відбивати агресію вщент озброєного російського Голіафа. Навіть провідні західні воєнні аналітики та інститути на початку російського вторгнення не вірили в те, що Україна зможе дати відсіч величезній орді.

Ми, довірливі, миролюбні й начебто слабкі, перемагаємо підступного, добре підготовленого, дуже сильного ворога. Асиметричність нашого світосприйняття зробила те, що ми, не впавши у відчай, зібравши в кулак волю та мужність і об’єднавшись з усіма здоровими силами світу, обіграємо тупоголового монстра. І цей процес є впевнений і невідворотній.

***

Здоровий зір, здорове світосприйняття, здоровий розум є дар Божий. Не всі, на жаль, цим наділені. Духовне здоров’я потрібне кожному: людині, державі, системі. Інакше хворобливі фантазії та дії заведуть у безодню.

Євангеліє містить багато цінних порад, як усе це здобути. Дуже цікавою є притча про зерно і полову.

Господар — Син Божий засіяв Свою ниву гарним зерном. Уночі прийшов Його ворог — лукавий, розсіявши зверху насіння полови. Поки росло одне й друге, різниці не було видно. І лише дозрівання показало, де пшениця і де полова.

Період дозрівання дуже важливий для організму людини. Тоді до неї приходять розум, вміння усвідомлювати свої вчинки і відповідати за них. Тоді вона в змозі розрізнити, де полова, а де пшениця; де підміна, а де натуральний продукт.

Україна показала свою зрілість під час Майданів. Народ не дав лукавому посіяти на нашій духовній ниві полову диктатури, деспотизму, безкарності, клептоманії, брехні.

Війна показала істинне лице потворного і підступного ворога України, колишнього «брата» — Каїна, її антипода в екзистенційному виборі матриці життя. В нас демократія — там диктатура, в нас свобода — там імперські доктрини й імперська політика, в нас миролюбність і конструктив — там зажерливість і хижацтво.

***

Україна є полем свободи ще з початку свого буття. Вона знаходилася на перехрещенні різних світів, вітрів, шляхів, і саме це давало її духовному зору багатство всіх палітр кольору. Для неї були нетипові будь-які ізоляціонізм та закритість.

Навіть при виборі віри князь Володимир не обрав шлях монополізму, а велів вивчити досвід декількох релігійних течій, щоби обрати потім своє, ментальне. Православна Церква зустрілася в його державі зі старими язичницькими віруваннями, але не стала долати їх вогнем і мечем, а діяла поступово, через просвітництво та любов. Наприклад, традиції вшанування Коляди вона перетворила на локальний культурний тренд, що живе й понині.

Так сталося, що релігійна палітра України завжди була розмаїта. Тут мирно співіснували православні, католики, євреї, мусульмани. Поки політики і ззовні, і зсередини не стали ділити всі ці групи на «своє» і «чуже».

Шкода, що досвід минулого не зупиняє сучасних можновладців від помилок у сфері релігійних відносин. Наприклад, очільником сфери релігійних та етнічних справ ставлять зараз людину, яка в комуністичні часи працювала над знищенням релігійності як явища в атеїстичному Радянському Союзі, де плекалася ворожість до так званого «українського націоналізму» та єврейського «сіонізму» тощо.

Як тут не згадати мудрі слова Євангелія, що «молоде вино слід вливати в міхи нові» (Мф. 9:17), інакше старі міхи прорвуться і вино пропаде. Ми бачимо, що релігійні мир та злагода спливають з нашого суспільства, наче вино зі старих дірявих міхів. Це приносить велику шкоду нації.

Невже зір чиновників від релігії настільки затьмарений, що вони не бачать очевидних речей? Для Європи та волелюбного європейського мислення таке ставлення до власних громадян є чимось незрозумілим і абсолютно диким. Дай Боже, щоби ця дикість нарешті пішла з наших реалій далеко туди, в минуле, з глибин якого вона зараз і виринула.

***

Рецидивом минулого є, на жаль, і явище обскурантизму, який підняв зараз, у цей нелегкий воєнний час, голову.

У сталінську добу, наприклад, зійшла зірка такого псевдонаукового «світила», як академік Трохим Лисенко. Він був посередністю, але прагнув досягти найвищих апаратних щаблів від науки. Ницість і войовниче невігластво при ньому стали системою. Ця агресивна система переслідувала справжніх науковців, яких кидали до в’язниць і таборів, розстрілювали, нищили. А «лисенківщина» стала бажаною нормою і дороговказом.

Зараз введено жорстку заборону на використання будь-яких джерел і посилань російською мовою при написанні дисертацій, та й взагалі наукових або дослідницьких робіт. Тупість і шкідництво цього заходу не мають меж.

Україна зажди була одним із провідних центрів наукової думки. Навіть у часи панування на наших землях Речі Посполитої або Російської імперії ніщо не в змозі було викорінити наукові устремління українських інтелектуалів. Києво-Могилянська школа довго не могла отримати статус академії через спротив тодішніх «власть імущих». Чиновників завжди лякали передові ідеї могилянських професорів.

***

Північна імперія діяла хитріше. Голодна на інтелектуальний продукт, вона жадібно ковтала все, що могло дати їй цю споживу. З Києва до Росії вивозили здібних українців цілими сім’ями та колоніями, купуючи їхні золоті мізки за високі звання, багаті маєтки, численні нагороди і збагачуючи цим власну науку, культуру, мистецтво, суспільну думку.

В українську науку тоді майже ніщо не вкладалося — навпаки, відтік мізків до Росії носив системний характер. Більше того: К. Розумовський, О. Безбородко, В. Кочубей та інші талановиті діячі з України займали найвищі посади в царстві войовничого і пихатого неуцтва, де діти дворян уже з часу народження «займали» чиновницькі посади, щоби зростати в табелі рангів.

Система активно користувалася мізками Щепкіних, Шевченків, Максимовичів, Костомарових, Рєпіних — нащадків українських козаків, що творили і служили в її академіях та університетах, на театральних підмостках і в художніх або технічних майстернях.

Комуністична система не далеко відійшла від царської — українці зробили значний внесок у розвиток радянської науки і культури. Чого вартує тільки те, що молоді полонені з петлюрівської армії О. Довженко і В. Сосюра були не розстріляні більшовиками, а навпаки посаджені на харчовий пайок, їх заохочували до праці на новий режим — і недарма. Мізки українців поповнили скарбницю СССР найвизначнішими відкриттями, здобутками, досягненнями.

Купуючи подачками одних із українських світил, система безжально розправлялася з іншими, строптивими та свободомислячими. Тільки мартиролог Розстріляного Відродження чого вартує! Знищення корифеїв розуму йшло здебільшого руками самих же колег — ділків від науки, що продавали совість за холуйські срібники.

Уособленням цієї практики якраз і став сталінський академік Лисенко — професійний обскурант і орденоносний невіглас. Людина скромних розумових здібностей, найвищий рівень робіт якої — компіляція та плагіат, стала вирішувати долю цілих наукових галузей. У ті жахливі роки в сфері науки безроздільно царював неприкритий войовничий обскурантизм ідеологічного забарвлення. «Лисенківщина» завдала непоправної шкоди генетиці, агрофізиці, агрохімії, іншим дисциплінарним галузям сільськогосподарських наук.

Прикриттям цієї деструктивної, шкідливої діяльності стало гасло відданості партії та державі. Її наслідки даються взнаки нашій науці по сьогодні. Вона втратила першість і потенціал там, де була по праву в авангарді відкриттів ХХ століття.

***

Чому «патріотичне» рішення чиновників від освіти про заборону використання російської мови в нинішньому науковому обігу є шкідливим?

Кожна людина навіть середніх розумових здібностей знає, що дуже великий прошарок наукових робіт протягом більше ніж двох століть було виконано, в силу різних причин, російською мовою. Так склалися обставини історичного процесу. Змінити ці обставини — добра думка. Але за рахунок чого? Самих себе позбавити унікальних інженерних, аналітичних, дослідницьких праць лише тому, що вони написані не тією мовою?!.

Проблема ще й у тім, що, наприклад, роботи різних знаменитих радянських учених, в першу чергу українських, досі не перекладено вітчизняною мовою. Рішення закрити для власного студентства і професури цілі пласти наукових надбань світового рівня — це те ж саме, що накласти шори на очі власної сучасної науки.

В університети Гарварду та Оксфорду не наїздишся. А з вітчизняних книжкових зібрань, що рясніють незліченним багатством наукових праць, тепер не можна долучати до дисертацій нічого «непатріотичного».

Колись Ленін, що хворів у Горках, суворо заборонив запрошувати до себе лікарів-комуністів. Він говорив, що ті загублять усе діло. Працювати, настановлював вождь пролетаріату, треба тільки зі справжніми фахівцями будь-якої національності. Його лікували медичні світила буржуазного походження з Німеччини.

***

В усіх науково розвинених країнах завжди йшло полювання на мізки. Радянський союз рухнув у тому числі й через відтік мізків, цієї важливої субстанції, відсутність якої веде до непоправних деформацій. Коли в Політбюро КПРС йшла розмова про виселення з СРСР академіка Сахарова за антирадянську діяльність, голова Комітету держбезпеки Ю.Андропов сказав, що цього не можна робити, тому що в нього «золоті мізки, найрідкісніші в світі».

Сталіна не зупинила німецька мова наукових робіт Вернера фон Брауна, який заплямував себе найтіснішою співпрацею з фашизмом. Навпаки, за наказом генералісимуса було розпочато полювання на будь-який папірець з рукописів генія-атомника. Одначе СРСР не зміг стати володарем безцінного доробку вченого —перехопила Америка.

Сталін не став гальмувати через невдачу. В нього був не менш талановитий учений: Сергій Корольов. Його негайно кинули до Німеччини відшукувати залишки атомної програми Рейху, хоча Корольов був «ворогом народу», «контрреволюціонером» і «агентом західних спецслужб».

І саме цей «негативний персонаж» зумів здійснити нездійснене: із залишків напівзруйнованих конструкцій ракет і пускових систем, із фрагментів праць фон Брауна та інженерів його пулу, із вкрадених радянськими шпигунами ядерних західних секретів він скомпонував власний науково-інженерний проект, що перевершив здобутки всіх попередників! Це наукове чудо. І здійснив його українець, знаменитий академік С.Корольов, наш земляк.

Саме здобутки Корольова та його команди дозволили СРСР дістатися паритету з США в гонці ядерних озброєнь. Воєнна наука взагалі не терпить кордонів.

Більше того, так склалося, що саме ВПК — воєнно-промисловий комплекс — є авангардом у галузі різних науково-інженерних новацій. Освоєння космосу, проникнення в таємниці атомного ядра, IТ-технології, сфера обробки металів, медичні досягнення — багато чого з різних галузей науки і техніки отримало прискорення через використання у воєнно-промисловій сфері.

***

Важко уявити, щоби наші західні партнери наклали вето на використання мови своїх радянських або російських опонентів у пошуку найновітніших наукових даних, за здобуття яких незмінно й скрізь платиться дуже висока ціна!

А ми власне безцінне надбання закриваємо від власних інтелектуалів, саджаючи їх на пісний «патріотичний» пайок, абстрагуючись від того, які наслідки це може мати для вітчизняної науки, для власних досліджень і надбань, для вирішення власних невідкладних науково-технічних проблем.

Це рішення чиновників від Міносвіти можна порівняти з відмовою України від ядерної зброї. Не менше.

Наприклад, ця ініціатива закриває для наукового використання спадок академіка В.Глушка, одесита, до речі. Теж «негативний діяч»: писав російською, був депутатом ВР СРСР, героєм соцпраці, лауреатом Ленінської премії. Ми на історико-топонімній комісії навіть дискутували, чи не підпадає він під декомунізацію і деколонізацію.

Міносвіти раніше за нас вирішило його долю, заборонивши цитувати будь-що з його російськомовних праць. Хоча ціни його доробку в царині ракетного двигунобудування просто немає! Саме він є творцем космічного проекту «Буран», який породив нашу чарівну велику пташку — унікальний літак «Мрія», розбомблений російськими вибухами в аеропорту Гостомеля.

Студенти й професори не мають тепер права опиратися в своїх дослідженнях на будь-що з робіт В. Глушка, Є. і Б. Патонів, інших українських вчених світового рівня.

Мова стала непрохідним бар’єром для українських фахівців. Їхня доля тепер — живитися плагіатом з інтернету та компілювати свої роботи, опираючись на скупі дані, віднайдені в наукових бібліотеках і викладені державною мовою. У рідних стінах їх тепер обділено та збіднено. А Китай у цей час готовий купувати наші мізки та російськомовні рукописи наших видатних вчених за шалені гроші.

***

Для військової науки це теж значне і небезпечне зниження рівня. Ніхто з майбутніх українських генералів не зможе тепер вивчати й осмислювати належним чином воєнне мистецтво Росії. А не досліджуючи хитрощі супротивника, не можна знайти антидот проти його отруйних та нищівних дій.

Це абсурд. Чи диверсія?..

Згадується спецоперація радянського розвідника Штірліца з нейтралізації професора Рунге, одного з учасників атомних досліджень у Рейху. Штандартенфюрер Отто фон Штірліц запроторив ученого до тюрми, скориставшись його етнічним походженням — той був єврей. Задля цього він передав досьє на Рунге впливовим членам нацистської партії. Їх збурила невідповідність професора ідеологічним та біологічним стандартам і вони дали згоду на ув’язнення вченого.

Хід розвідника був непробивний — ніхто не насмілився після цього сумніватися в правильності рішення партійних босів. Свої операції радянський агент робив, з пафосом посилаючись на партайгеноссе Бормана, найближчої фігури до Гітлера. Шефа Гестапо Мюллера він обвів кругом пальця, повторюючи під час їхнього знаменитого діалогу: «Ми — патріоти Німеччини та фюрера».

Успішний приклад для наслідувачів — грай в патріотизм і роби будь-які диверсії!

Горе, коли долю держави вирішують недолугі чиновники — «професійні патріоти» від культури, науки, воєнної справи, релігії, неспроможні на реальні креативні дії і задля прикриття своєї ницості озброєні ідеологією мов щитом. «По плодам їх пізнаєте їх», — (Мф. 7:16). Ці плоди іноді бувають дуже гіркі…

У СРСР також була подібна ідеологічна й етнічна політика. Хоч би ти був семи п’ядей у лобі, тобі «не світило» бути успішним у науці або іншій сфері, якщо ти мав єврейське походження або, ще гірше, належав до когорти «українських націоналістів». П’ята графа — фіксація в документах етнічної приналежності, — була гальмом для багатьох талановитих особистостей. Не дай Боже, щоби реалії з використанням цієї графи відновилися в незалежній Україні!

***

Наші сестри часто бувають у Банченському монастирі Чернівецької єпархії. Там богослужіння, а також побутове спілкування відбуваються на румунській мові. Одначе Україна може по праву пишатися тим, що робить для виховання сиріт Владика Лонгін, засновник дитячого притулку в Банченах. Він створив прекрасні умови для знедолених діточок, для їхнього навчального, культурного і спортивного розвитку. По виході з притулку Владика допомагає своїм вихованцям в облаштуванні дорослого життя. Зараз багато його вихованців захищають Україну на фронті.

Коли деякі високопосадовці розпочали дії, направлені на знищення Української Православної Церкви, митрополит Лонгін емоційно та безкомпромісно виступив проти таких неправомірних і незаконних вчинків. Правоохоронні органи почали «пресувати» Владику. Все це отримало дуже великий резонанс, в тому числі й в міжнародному просторі. На захист Владики виступили в тому числі й прості громадяни Румунії.

ДЕСС — Державна служба України з етнополітики та свободи совісті, що покликана відповідати за міжрелігійний та міжетнічний мир в державі — не тільки не зреагувала на гострі антицерковні ексцеси в Чернівецькій області, але й продовжує боротьбу з Українською Православною Церквою. Забуваючи, що на Буковині, та й взагалі в Україні, позиції УПЦ дуже сильні.

Ця служба робить помилку за помилкою в реалізації своїх утопічних намірів ліквідувати нашу святу Церкву.

***

З великим занепокоєнням думаю про громадян України, що живуть у Криму і Донбасі. ДЕСС про них зовсім забула. Наші Збройні Сили скоро звільнять ці поневолені росіянами землі. Вони прийдуть туди, де заморочені ворожою пропагандою люди всмерть залякані путінськими страшилками про заборону рідної для них Української Православної Церкви, про заборону спілкуватися російською мовою — а для багатьох кримчан і дончан вона є своєю, зрозумілою і зручною в ужитку.

Зазвичай на пропаганду треба відповідати контрпропагандою, виходити на діалог з населенням земель, що чекають на звільнення.

Наприклад, під час Другої Світової радянська пропаганда працювала з населенням окупованих земель через розповсюдження листівок, певної літератури, вела радіомовлення, націлене на цю аудиторію, друкувала газети. Українські поети П. Тичина, В. Сосюра, М. Рильський, М. Бажан та багато інших писали полум’яні вірші, які видавалися великими тиражами і розповсюджувалися в окупації через партизанські та підпільні структури.

Зараз, на жаль, немає подібної активності. Проте є активність ДЕСС проти УПЦ, що має великий авторитет в окупованих областях. Релігійно-етнічний департамент Кабміну, натомість, створює різні преференції для ПЦУ, заявляючи про неї як про єдину законну православну конфесію і роблячи це всупереч самому закону.

Одначе на сході та півдні України, в Криму й на Донбасі люди не сприймають ПЦУ як свою Церкву, залишаючись вірними Українській Православній Церкві. Уявімо, яка напруга та негатив живуть серед них в очікуванні заборони УПЦ!

Ця релігійна та мовна ситуація не є позитивною для наших земляків, що потерпають від російської окупації. І мова, і конфесійна приналежність є зараз для них дуже чутливими та вразливими питаннями. Вони від нас чекають на конструктив, але знаходять у відповідь лише пафосні «патріотичні» запевнення в жорсткому безкомпромісному підході  українського чиновництва до цих важливих питань.

***

Ми зодягаємося в доктрини мовної, релігійної, світоглядної, освітньої, етнічної нетерпимості як у броню. Хоча нагальними є зараз інші проблеми. Державний організм повинен бути більш гнучкий і рухливий, а державна ідеологія більш людяною.

Велетня Голіафа броня не врятувала від пращі молодого пастушка Давида. Він поцілив у шпаринку в цій броні і вразив неповороткого гіганта, що брязкав залізом і ледве посувався в ній немов опудало.

Хтось каже, що ми зараз повинні унеможливити вороже ідеологічне проникнення Росії за шпарини в нашій броні. Можливо, це і є вихід — закритися залізною завісою, немов Радянський Союз? Та чи допомогли СРСР ці тотальні заходи контролю, цензури, зачистки інакомислення вберегтися від «тлєтворного вліянія запада»? Нині, в епоху третього тисячоліття, з інтернетом і сучасними технологіями, це взагалі неможливо.

Нас врятує в цій непростій ситуації розум. Світлий, енергійний, молодий розум у молодих міхах, а не тормоз у вигляді держимордівських заходів на кшталт наукової чи світоглядної самоізоляції. Святе Письмо вчить кожного з нас просити мудрості у Бога, «і вона буде йому дана» (Як. 1:5).

Україна весь час перемагала розумом, нестандартними й несподіваними рішеннями, протидіючи тупій та дикій силі своїх супротивників. Це було і під час битви під Оршею в 1514 році, коли нащадок святого рівноапостольного князя Володимира Костянтин Острозький вщент розбив численну орду Московського Великого князівства. І під час боїв козацьких загонів на чолі з Петром Конашевичем-Сагайдачним з російським військом під Коломною 1618 року, а потім з османським військом під Хотином у 1621 році.

Таких перемог наших лицарів-захисників над голіафами було, є і буде багато! Тільки би віру ми в себе не втрачали! І перш за все — віру в Бога. Бо інакше і розум не спасе.