Ігуменя жіночого монастиря УПЦ в Одесі про злочини окупантів: Навіть на війні не можна цілити в хрест

Священник приїхав на позиції українських воїнів, щоби вручити їм зібрану в храмі допомогу.

Раптом «прилетіло»: один раз, другий… Запрацювали ворожі міномети. Росіяни били густо, прицільно, на ураження. Вони бачили, що це батюшка з хрестом. Навіть на війні не можна цілити в хрест: ані в червоний, ані в священницький. Але російські снаряди шалено били саме в цю мішень.

Земля здригалася від вибухів. Уламки зі свистом розрізали повітря, здіймали фонтани землі, влучали в живу плоть, яка почала спливати кров’ю. Вижити в тій м’ясорубці було неможливо. Одначе батюшка тоді чудом вижив.

Це — отець Ілля Маніта, клірик Одеської єпархії. Дійсно, його врятував святий хрест, хоча й був мішенню для розлюченого супротивника.

Ворог ненавидить всіх, хто протистоїть його агресії. Жорстокість — це його мотивація і рушійна сила. Ми, українці, натомість керуємося не звірячою ненавистю, а праведним гнівом у цьому двобої. Гнів на підступного й аморального ворога є нашою грізною зброєю в борні за мир і волю України.

***

Не менш серйозною зброєю є слово.

Ситуація на словесному фронті відображає всю драматичність ситуації на театрі військових дій. Оголені емоції людей, що потерпають від війни, виливаються в неприкриті й емоційні вирази.

Блоги, сторінки, шпальти сповнені словесними баталіями. Безжальні оцінки, безкомпромісні судження, безапеляційні звинувачення наповнили медіа-простір, мов шахіди та ракети. Слово-постріл, слово-вирок, слово-вбивця: як цього зараз багато в повсякденні!

Закони війни накладають свій відбиток і на цю царину людської діяльності. В добу Інтернету це набуває особливої специфіки. Сучасний розвиток медійного простору, доступність будь-якої інформації в мережі роблять питання інформаційних війн надзвичайно актуальними.

Усі ми мимоволі стаємо мішенями інформаційних війн. Дуже важливо розпізнавати методи й мету цих війн та спецоперацій, покликання яких: злякати, дискредитувати й послабити супротивника і завдяки цьому перемогти його в ідеологічній або політичній битві.

Наші «домашні» суперечки в українському суспільстві повинні, безумовно, відійти на другий план. Щоби вижити і врятувати себе та державу, ми повинні все віддати на вівтар перемоги. І відкинути все, що заважає нам на шляху до неї. Решта має стати другорядним і вторинним. Саме в такій парадигмі ми здобудемо силу в двобої з апокаліптичними звірами, які рвуть нас на шматки.

***

Але, на жаль, ці суперечки в нашому суспільному середовищі не вщухають.

Хтось намагається загострити релігійне питання. Хтось педалює тему виборів. Хтось піднімає на щит тему мови, хтось полює на відьом, шукаючи їх серед своїх недругів. Хтось використовує слово як обух злодія в підворітті. Хтось бере на себе роль правоохоронних та судових органів, виносячи направо і наліво вироки своїм опонентам або суперникам.

Характерно, що все це прикривається шатами патріотизму, які насправді покликані приховати собою, як фіговим листям, корисливі та недоброзичливі інтереси. Стало вже трендом, зводячи рахунки з суперниками, звинувачувати їх у зраді, співпраці з ворогом, колаборанстві, неблагонадійності та інших тяжких гріхах. Ця небезпечна тенденція набирає все більшого поширення і охоплює все більше співгромадян.

Дуже некрасиво, коли такі «розборки» йдуть нагорі, у владних колах, в Парламенті, де опоненти «шиють» у зрадники як один одного, так і неугодні політичні структури. Шкода, що ця «мода» розповсюджується й серед простих українців.

Небезпечно те, що дедалі більше співгромадян починають залучатися до цих внутрішніх конфліктів, починають вірити, що представники протилежної політичної сили або світоглядного табору є не просто людьми інших поглядів, а й ворогами.

Звісно, це вигідно агресору. Все, що послаблює український народ зсередини, посилює можливості супостата. Наша єдність його особливо лякає.

На початку війни ми всі згуртувалися в одну сім’ю, в один загін полум’яних однодумців. І навіть зараз, коли цей прекрасний порив втрачено, ми чітко розуміємо: без нього виграти війну буде вкрай важко.

***

Завдання агресора — розділити й розсварити нас, зруйнувати нашу єдність і цим послабити наш потенціал спротиву. Задля цього він використовує гібридні методи війни, активне маскування, відбілювання своїх дій, демонізацію супротивників всередині України, ідеологічні спецоперації та диверсії.

Історія війн засвідчує про цілий арсенал таких спецзасобів.

Під час військових операцій зазвичай активно застосовуються хибні цілі: наприклад, використання макетів танків, літаків, іншої техніки. Це робиться для виснаження збройного запасу супротивника, для виведення його на хибні маневри й хибні атаки.

У снайперських дуелях використовується «лялька», що імітує бійця і переносить увагу на неї. Пострілом у хибну ціль снайпер викриває себе й підпадає під ураження.

Також на війні використовуються маскувальні тактичні маневри задля приховування стратегічної мети військової операції. Другорядне має прикрити головне, ошукати противника, замилити йому очі. У нинішній війні подібний підхід використовувало українське командування під час звільнення Херсону, у другій Світовій — під час звільнення Києва.

Практику омани та мімікрування застосовують зазвичай спецслужби під час диверсій або шпигунських операцій. Однією з таких операцій було вбивство радянським шпигуном Судоплатовим голови ОУН Є. Коновальця. Агент вів настільки підступну гру в полум’яний український патріотизм, що зміг ввести в оману навіть цього дуже досвідченого та обережного командира. Втершись в довіру, він убив Коновальця, подарувавши йому коробку цукерок з динамітом.

Судоплатов писав у своїх мемуарах, що «палкий патріотизм» був дуже зручним знаряддям в руках НКВС у знищенні українського підпілля в післявоєнні роки. Деякі найрадикальніші патріоти в рядах УПА були насправді завербованими «кротами» в лавах повстанців. А тих, хто особливо гаряче співчував повстанцям серед населення, чекісти залишали недоторканими, використовуючи їх всліпу як «ляльок» для заманювання в пастку вояків УПА та відстежуючи через їхні зв’язки все, що стосувалося руху українського опору.

***

Провокації через «ультра-патріотизм» чиняться ворогами України й зараз — як димова завіса, що покликана прикрити їхні справжні хижацькі наміри.

Однією з таких операцій з дуже негативними наслідками є, безперечно, проект заборони УПЦ. Релігійне протистояння всередині України, яке й було метою цієї диверсії, палає все більше й більше. На жаль, частина українських патріотів повірила в тезу про корисність і можливість тотального знищення УПЦ. Їхні емоції використовуються ворогом всліпу задля підвищення градусу протистояння в українському суспільстві.

У світлі цієї проблематики по-іншому сприймаються постаті, що мають вкрай радикальні погляди.

Показовою є ситуація з Іриною Фаріон. Модель її патріотизму виявилася токсичною і шкідливою. Спочатку вона вела за собою досить багато людей, які щиро вболівали за мову. Коли Фаріон закликала до булінгу щодо дітей біженців з окупованого сходу, які не володіють українською мовою, багато хто, на жаль, не розумів аморальності та небезпеки цього явища. Навпаки, люди вбачали в цьому захист національної ідентичності. Але коли вона почала принижувати воїнів, які не дотримувалися мовних правил на фронті, то відразу втратила рештки свого авторитету.

Пропагуючи ненависть до етнічних меншин, піддаючи обструкції тих, хто не опанував мову, радикальна ідеологиня врешті-решт опинилася на краю прірви, коли очорнила подвиг російськомовних українців-героїв, які віддають на фронті життя за свою Батьківщину.

Ненависть до опонентів привела патріотку Фаріон на шлях, який завдає шкоди Україні. Адже її наративи несли не тільки розпалювання суспільної ворожнечі. Вони також дуже небезпечні для мобілізації. А зрив мобілізації під час повномасштабної війни — пряме потурання агресору.

Цей випадок красномовно показує, як сліпа ненависть може завести в безодню, як хибна тактика може нашкодити стратегії, другорядне знищити головне.

***

Ніхто й ніщо не повинні вводити нас в оману. Наша оптика має бути високопрофесійною і не затьмареною. Ми повинні бачити в приціл справжнього ворога. А не хибну ціль, «ляльку», яку нам показує супротивник, заманюючи нас у свою гру, кінцева мета якої — цукерки з динамітом.

Ненависть, хейт стали зараз, на мою думку, одним із знарядь «брудної зброї». Бійки в Інтернеті не припиняються. Я це бачу через свої сторінки у Facebook та Instagram.

Скільки звинувачень лунало на мою адресу! Скільки образливих та лайливих слів виливалося мені на голову! А які вироки лунали! «Зрада» — бо належу до УПЦ, «агентка ФСБ» — бо їздила в Москву, «розкольниця» — бо була делегаткою Собору у Феофанії 27 травня 2022 року, коли наша Церква змінила свій Статут і стала повністю незалежною від РПЦ.

Мене звинувачують та б’ють з усіх боків: проросійські читачі ненавидять за український патріотизм, а читачі з українського «правого сектору» ненавидять за приналежність до УПЦ та вірність Блаженнішому Митрополиту Онуфрію.

Тільки-но виставлю пост проти Росії та її жахливих злочинів, відразу налітають обурені підписники з Російської Федерації (а такі є, й чимало), а також різні загадкові особи без облич і біографій на своїх закритих сторінках. Починається какофонія з лайки, крику, образ і навіть прокльонів.

Щойно з’являється мій допис про УПЦ, про нашого Предстоятеля, про скорботні реалії релігійного життя в Україні, про упереджене, м’яко кажучи, ставлення до моєї рідної Церкви — відразу здіймається галас з протилежного боку. Лунають обурливі та лайливі слова, мене сварять, матюкають, затавровують як фсб-шницю і ворожу пропагандистку, погрожують різними карами від активістів та радикалів.

***

Стосовно звинувачень у зраді — якщо совість чиста, тебе ніщо не торкнеться.

Так, усі знають, що я була членом Міжсоборної Присутності РПЦ та їздила на її засідання до Росії. Я щиро поділяла думку про можливість співіснування з цією країною, де я народилася і прожила перші роки свого життя.

Навіть коли почалася війна з захопленням Криму та Донбасу, мені вірилося, що можна уникнути Апокаліпсису. Принаймні я на своєму рівні багато, як мені здавалося, робила задля цього в світлі християнського універсалізму, де всі нації перед Богом рівні та цінні.

Але Армагедон вирвався з пекла. Повномасштабне вторгнення Росії вжахнуло мене, як і всіх українців, зокрема й тих, хто мав змішане етнічне походження або ще мав залишки доброго ставлення до Росії.

Гнів мій не мав меж. Три дні від шоку та болю я не могла ані спати, ані їсти. Тіло вкрилося якоюсь екземою. Загострилися всі хронічні хвороби.

Це був екзистенційний злам, який повністю змінив душевну матрицю. Я беззастережно і безкомпромісно увійшла в ряди противників Росії: країни-звіря, країни-хижака. І ще більше полюбила свою багатостраждальну Україну, яку сприймала як Батьківщину з самого раннього дитинства, через молоко, через плоть і кров моєї мами.

У перший же день вторгнення я написала в Facebook, що категорично засуджую цю злочинну війну та режим, який став її ідеологом і винуватцем. А слово стало моєю зброєю в цій війні. На своїх сторінках часто пишу про аморальність новітнього фашистського режиму ХХІ століття, про злочини російських загарбників, про втрату ними людської та Божої подоби.

Водночас напади на мене в Інтернеті не тільки не припинилися, але й стали більш жорсткими. Та я це сприймаю спокійно. Розумію емоції співвітчизників, які теж пережили шок, біль, втрати. Любов до них, співчуття, а багато в чому й однодумність нівелюють будь-які негативні емоції. Це мої брати і сестри. Люблю їх такими, якими вони є.

***

Війна не тільки спалила і вкрила могильним попелом усе, що було до неї. Вона показала справжню позицію кожного.

Сотник Майдану і герой АТО, нардеп від партії «Народний фронт» Є.Дейдей на початку вторгнення путінської орди втік з України й вивіз контрабандою мільйони доларів. Нардеп від «Слуги народу» О.Ковальов відкрито перейшов на бік окупантів. Багато силовиків із лав СБУ, Нацполіції, інших формувань стали колаборантами.

Натомість один із найближчих соратників Януковича та очільників забороненої партії Оппоблок О.Вілкул став з перших же днів повномасштабного вторгнення керівником військової адміністрації Кривого Рогу. І зараз діє дуже успішно й авторитетно.

…Війна мобілізувала мене. Зробила більш зосередженою, дисциплінованою і озброєною. Навчила напружувати зір і включати розум. Навчила самій шукати відповіді на всі запитання і в повній мірі нести відповідальність. Шукати справжню суть за будь-якими лаштунками і знаходити ясність навіть у суцільному тумані.

Ми всі, українці, повинні бути мобілізованими. Кожен із нас — воїн на цій війні. Відступати нікуди. За нами — наш дім, наші засадничі цінності, наша віра, наша земля.

Про все це я пишу на своїх соціальних сторінках, виходячи до людей з відкритим забралом. Мене дуже непокоять інформаційні атаки і спецоперації ворога. Чудово бачу їхні хитрі маневри, їхні мішені, напрямки їхнього бомбування.

Сама стала такою мішенню. Вони б’ють мене всіма знаряддями, як отця Іллю Маніту на лінії фронту.

***

Знаю всіх своїх ботів, що цькують мене за висловлені думки, навчилася розрізняти, кого і яку сторону вони представляють. Це, в першу чергу, ті, хто напряму пов’язаний з країною-агресором. Вони прославляють Путіна, пишуть про «особливу місію» Росії, використовують інші міфи та наративи кремлівської пропаганди. Можна було би їх блокувати, але в мене багато підписників з Росії.

Багато хто проти діалогу з росіянами. Вважаю, що це неправильно. Навпаки, треба роз’яснювати людям, що стали заручниками диктаторського путінського режиму, всі наслідки його злочинної політики. Вони повинні прозріти. Це теж внесок в перемогу України.

Набагато цікавіша інша частина ботів-опонентів. Вони, навпаки, позиціонують себе як щирі українські патріоти. Але саме непримиренний радикалізм, комісарський ентузіазм, нестримний пафос, які вони нав’язливо демонструють, змушують пильніше придивлятися до цих «ляльок». Це — профі. Бінокль досвідченого користувача соцмереж може зразу виділити ці війська провокаторів та відслідкувати їхні маневри.

Якщо вони починають надто палко й безапеляційно викривати гріхи української влади, дії корупціонерів або поганих командирів на нашому фронті, поневіряння від несправедливості наших поранених, полонених та біженців (і все це чистою, «фаріонівською» українською мовою), якщо обвинувачування доходять до заклику всіх і все валити, саджати й ламати, відразу стає зрозуміло, що до чого. Це інформаційні війська гібридної війни.

Чим голосніше лунає крик таких читачів, тим більше розумієш, із ким маєш справу, і відповідно реагуєш. Хоча це й викликає їхню шалену ненависть.

***

Але є й інша категорія читачів: теж емоційних, гарячих, нестримних. Їхню щирість легко перевірити: здебільшого це люди з відкритими сторінками, з власним, без маскування, обличчям, з власною насичено історією. Вони мене теж ненавидять, як і перші. Здебільшого це люди, для яких будь-який зв’язок з нашою Церквою або з російськомовним середовищем — як червона хустка для бика.

Намагаюся вести з ними діалог. Одначе, на жаль, в декого спокійний тон і шлях аргументованого пошуку істини викликає зворотну реакцію і посилення негативної риторики. Іноді емоції опонентів виходять за всякі межі пристойності. Вони буквально захлинаються в ненависті. Тоді холодним душем для них стають іронія або жарт. Це інколи дуже хороші помічники в спілкуванні.

Просте запитання: чому не відправляти таких у бан? Адже від їхніх коментарів ефір тріщить, як від автоматних пострілів. Роблю це дуже рідко, коли вже бачу хворобливу неадекватність опонуючої особи. Вважаю, що відкритість до дискусій та публічне обговорення гострих тем важливі для суспільства. Адже ми торкаємося актуальних проблем, що хвилюють дуже велику кількість людей.

Є опоненти, на яких ніяка логіка, ніякі аргументи майже не діють. Майже — тому що деяких вдається все-таки переконувати та впливати на їхнє бачення ситуації. Дуже допомагають в цьому посилання на християнські заповіді, цитування Євангелія. Віруюче серце відразу відгукується на рідні й святі слова.

Саме логіка Євангелія є найважливішим компонентом діалогу. Ти виграєш, коли дієш в цій парадигмі — тобто з любов’ю, всепрощенням, смиренням. І візаві пом’якшує свою жорсткість.

***

Пости з обговоренням законопроектів проти Української Православної Церкви викликають зазвичай досить гостру й емоційну реакцію. На мене кидаються з усіх сторін і боти, і не боти, такий пост швидко набирає сотні коментарів.

Вважаю за необхідне терпляче відповідати і тим, і другим, не дозволяючи першим поховати істину під градом їхніх розпечених стріл (що і є метою цих «бійців невидимого фронту»), і намагаючись донести істину до інших.

Навіщо взагалі відповідати ботам? Думаю, це потрібно. Бо вони, нібито представляючи ту чи іншу суспільну групу, озвучують те, що дійсно хвилює певні середовища людей. Та й ігнорування їхніх численних коментарів може створити спотворену уяву про чисельність носіїв цих поглядів, про вагомість їхніх тез, що не знаходять відповідного спростування.

Правильне опонування нівелює зміст інформаційних вкидів та диверсій, роз’яснює справжній стан речей.

Соціальні сторінки є своєрідним дзеркалом суспільства. Дуже важливо грамотно читати цю розмаїту повість людських уподобань. Іще важливіше — доброзичливо вести спілкування з усіма зацікавленими особами.

Діалог, лише діалог: ось кредо кожного, хто перебуває в пошуках істини, а не в пошуках самоствердження. Ми, українці, є дітьми одної Матері — своєї стражденної Батьківщини. Тож покладемо на вівтар її перемоги абсолютно все, в тому числі власні емоції та розбіжності.

***

Дійсно, є багато того, що нас роз’єднує.

Ми мультикультурна і поліконфесійна нація, з усім розмаїттям політичного і світоглядного спектру. Але хіба в нас немає головних, засадничих цінностей, які нас єднають в одну сім’ю? Звісно, є. Це Україна. Мир. Перемога. Гідність. Демократія. Законність. Свобода.

Коли ми це все візьмемо за основу, коли в світлі цього розуміння сформулюємо національну ідею, коли для воюючої України маркером справжнього патріотизму стануть саме ці фактори, то чвари й розбрат відлетять від нас як кажани в ясний сонячний день.

Роз’єднання нації в умовах воєнного часу — злочин. Не треба ділити співвітчизників на віруючих або невіруючих, на християн, юдеїв чи мусульман, на своїх та чужих. Чужих в нашій українській сім’ї немає і не може бути.

Саме такий погляд на кожного з нас — як на сестру та брата, на рідну душу й рідну плоть, — допомагає дуже спокійно і легко переносити тертя й непорозуміння в соціальній мережі або в безпосередньому спілкуванні.

Маючи таку оптику: незатьмарену оптику сердечної любові до земляків і праведного гніву до загарбників, ми ніколи не втратимо розуму, моралі, духовної тверезості. Бо будемо бачити в приціл справжніх ворогів. І не зробимо похибку у спогляданні тих, хто може бути нашим спільником та помічником. А тим паче, не скаламутимо зір, дивлячись у вічі кожному співгромадянину, який теж любить Україну, хоча й не любить, а можливо й ненавидить, навіть дуже ненавидить когось із нас.

…Батюшка Ілля Маніта потихеньку йде на милицях до храму. Змучений, худий, але живий і світлий. Він полишив візок і вже може зробити декілька кроків. Владика Митрополит Агафангел, вся одеська, та й вся українська паства молилися за нього і буквально вирвали з пащі смерті.

Один у полі воїн? Так. Але цей вислів має також інше звучання: не один в полі воїн! Разом переможемо!