Окупанти вбили захисника України з Одеської області, який був сповнений планів і надій

14 вересня 2023 року, звільняючи село Кліщіївка, що на Донеччині, загинув 24-річний уродженець Білгорода-Дністровського Володимир Бородовський. Молодий, мужній та добрий воїн віддав своє життя за незалежність нашої країни. 2 жовтня захиснику віддадуть останню шану. Кореспондентка “БІ” поспілкувалася з мамою Володимира та дізналася про життєвий шлях Героя.

Володимир народився 27 березня 1999 року у Білгороді-Дністровському, ріс добрим та дбайливим. Молодий чоловік був сповнений планів і надій, але жорстока війна забрала у нього майбутнє. Відняла його у матері та рідних.

– Пані Оксано, наші найщиріші співчуття з приводу загибелі вашого сина Володимира. Вдячність та шана за його подвиг. Розкажіть, будь ласка, про нього.

– Він був дуже чуйний, готовий допомагати всім. З яким би проханням до нього не звернулися, він ніколи не відмовляв, віддавав останнє. Він не дуже гарно вчився в школі, як хлопець, але вчителька його хвалила, він охоче брав участь у культурно-масових заходах. Після 9-го класу пішов вчитися до Білгород-Дністровського професійного будівельного ліцею. Він там також і танцював, і співав, і на практиці себе показав добре. Вова професійно не займався спортом, лише протягом року у дитинстві ходив на секцію рукопашного бою. Син всьому навчався сам, як міг: ходив на стадіон міський, підтягувався на турніку.

– Як Володимир прийняв рішення, що хоче захищати Батьківщину?

– Його забрали на строкову службу, коли йому виповнився 21 рік. Принесли повістку, і він сказав: “Мама, я йду. Якщо сказали, що треба, значить, треба”. Його забрали у військову частину у Старичі Львівської області. Там він місяць проходив військову підготовку та приймав присягу. Коли настав час переводитися до іншої частини, то мого Вову по фізичним та іншим показникам обрали до Президентського полку, де він згодом прослужив п’ять місяців строкової служби. Для захисту безпосередньо Президента йому не вистачило шість сантиметрів зросту. Аби бути у складі почесного караулу при Президентові, відбиралися військові від метр вісімдесят, а мій Вова був 1 м 74 см зростом. А якби тільки вистачило зросту, адже по всім іншим показникам Вова підходив, то він би був поруч з Президентом.

Ви можете обрати мову сайту: Українська | Русский (автоперевод)

14 вересня 2023 року, звільняючи село Кліщіївка, що на Донеччині, загинув 24-річний уродженець Білгорода-Дністровського Володимир Бородовський. Молодий, мужній та добрий воїн віддав своє життя за незалежність нашої країни. Завтра, 2 жовтня захиснику віддадуть останню шану. Кореспондентка “БІ” поспілкувалася з мамою Володимира та дізналася про життєвий шлях Героя.

Володимир народився 27 березня 1999 року у Білгороді-Дністровському, ріс добрим та дбайливим. Молодий чоловік був сповнений планів і надій, але жорстока війна забрала у нього майбутнє. Відняла його у матері та рідних.

– Пані Оксано, наші найщиріші співчуття з приводу загибелі вашого сина Володимира. Вдячність та шана за його подвиг. Розкажіть, будь ласка, про нього.

– Він був дуже чуйний, готовий допомагати всім. З яким би проханням до нього не звернулися, він ніколи не відмовляв, віддавав останнє. Він не дуже гарно вчився в школі, як хлопець, але вчителька його хвалила, він охоче брав участь у культурно-масових заходах. Після 9-го класу пішов вчитися до Білгород-Дністровського професійного будівельного ліцею. Він там також і танцював, і співав, і на практиці себе показав добре. Вова професійно не займався спортом, лише протягом року у дитинстві ходив на секцію рукопашного бою. Син всьому навчався сам, як міг: ходив на стадіон міський, підтягувався на турніку.

– Як Володимир прийняв рішення, що хоче захищати Батьківщину?

– Його забрали на строкову службу, коли йому виповнився 21 рік. Принесли повістку, і він сказав: “Мама, я йду. Якщо сказали, що треба, значить, треба”. Його забрали у військову частину у Старичі Львівської області. Там він місяць проходив військову підготовку та приймав присягу. Коли настав час переводитися до іншої частини, то мого Вову по фізичним та іншим показникам обрали до Президентського полку, де він згодом прослужив п’ять місяців строкової служби. Для захисту безпосередньо Президента йому не вистачило шість сантиметрів зросту. Аби бути у складі почесного караулу при Президентові, відбиралися військові від метр вісімдесят, а мій Вова був 1 м 74 см зростом. А якби тільки вистачило зросту, адже по всім іншим показникам Вова підходив, то він би був поруч з Президентом.

"Кліщіївку відбили, а сина я втратила": розповідь матері 24-річного аккерманця Володимира Бородовського, якому завтра віддадуть останню шану

– Ви виховуєте ще одного синочка, для якого Володимир був прикладом. Розкажіть про їхні стосунки.

– У мене є молодший синочок, якому дев’ять років, і який у Вові душі не чув, і зараз, звісно, дуже переживає. Для нього це дуже велика втрата, хоч він ще до кінця не розуміє всього як дитина. Так вийшло, що останні три роки ми Вову бачили рідко. Він був на службі і просто так його не відпускали. А коли вже почалося повномасштабне вторгнення, Вова десять місяців був у Краматорську, а потім його перевели під кордон із Білоруссю, далі – захищати небо Києва. На передовій він був лише два тижні. Він звільняв Кліщіївку. Кліщіївку відбили, а сина я втратила…

– Володимир щось розповідав вам про свою службу?

– Коли я питала щось, він відповідав: “Мамо, воно тобі не потрібно, нащо тобі засмучуватися”. Він мені завжди казав: “У мене все добре”. У нас була домовленість: якщо він не може дзвонити, то пише. Якщо може подзвонити на декілька хвилин, то дзвонить, але така можливість була не завжди. Як на службі. Військовослужбовець собі не належить.

– Коли ви востаннє чули голос сина?

– Останнього разу ми з ним спілкувалися по відеозв’язку у неділю (10 вересня – ред.). А потім просто по телефону у середу 13 вересня, перед тим, як він мав йти на завдання. Він мені о 15-й годині дзвонив і сказав: “Мамо, не хвилюйся, все буде добре. Я йду на завдання. Десь три доби я на зв’язок виходити не буду, тому що ми залишаємо телефони. Через три доби я вийду на зв’язок. Не хвилюйся і чекай”. Але, на жаль, більше на зв’язок він не вийшов. Більше я його не почула…

Чотирнадцятого він загинув, але мені спочатку сповістили, що він пропав безвісти. А потім, коли я змогла його опізнати, я знайшла свою дитину у морзі. Він попав під мінометний обстріл і у дитини лиця немає – його не могли упізнати. Якби не татуювання, за якими я упізнала його, то по тесту ДНК ми б його ще місяці чекали, поки підтвердилося, що це моя дитина.

***

Прощатися з Володимиром Бородовським будуть 2 жовтня о 10.00 біля будівлі міської ради за адресою: м. Білгород-Дністровський, вул. Михайлівська,56.

Захисника поховають на міському кладовищі у селі Бритівка.