Ігуменя жіночого монастиря УПЦ в Одесі: Святе єднання, яке так надихало в перші місяці війни, ми почали втрачати і тепер зʼїдаємо одне одного

…Кицька Маруся насторожено обнюхує маленьких чужинців, яких я підкладаю їй під бік. Цих безпорадних сліпих кошенят щойно підкинули в коробці під монастирські ворота.

Колись і Маруся була маленькою сиротою — облізлою, хворою та нещасною. Тепер ця пишна красуня повинна прийняти новонароджених сиріт як своїх і стати для них новою мамою. Хвилююся…

Маруся обережно пригортає малюків до себе і починає їх облизувати. Слава Богу, прийняла! Вона не може їх годувати, це робимо ми. Але щастя в тім, що після наших рук вони повертаються в свій новий дім — вистелений теплою хусткою ящик, під теплий бік своєї нової мами. Вона їх дбайливо вилизує і дітки засинають в її пухнастих обіймах.

Дивно, але в Марусі через деякий час зʼявилося молоко. Зовсім небагато, одначе кошенята після нашого годування тепер завзято смокчуть її живіт. Вона полюбила їх, і ми дуже щасливі: створилася справжня сімʼя!

Для мене ця історія стала позитивним прикладом того дива, яке чинить любов. Коли нерідне стає рідним, чуже — своїм. Коли нещастя перетворюється на щастя.

***

Як досягти щастя? Пошуки відповідей на це питання зараз шукає кожен із нас.

Війна виснажила нас, зробила хворобливими і нетерплячими. Взаємовідносини в суспільстві і навіть у родинному колі серед рідних і близьких дуже загострилися. Ми всі прагнемо миру і спокою, але власними вчинками постійно порушуємо мир і гармонію у спілкуванні одне з одним.

Особливо це проявляється в соціальних мережах. Битви на сторінках дописувачів інколи набувають нечуваної бурхливості. Опонент або просто той, хто має іншу світоглядну позицію, сприймається як ворог. Звинувачення лунають, немов вироки.

Дуже гірко, що в державі порушено релігійний мир. Хейт стосовно Української Православної Церкви стає дедалі нестерпнішим. Її таврують і ліворуч, і справа, і з усіх боків. Віряни УПЦ живуть немов на вулкані, в постійному очікуванні нових звинувачень, нових хвиль негативу і ненависті.

Ця нездорова ситуація потребує лікування. Чим і як? Хірургічне втручання нічого не дасть. Ті, хто сприймають УПЦ як «ракову пухлину», вже зрозуміли, що видалити її з організму держави не зможуть ані резекції, ані вливання «хімії», ані випромінювання. Головна особливість релігії — вона живе в головах і мізках. І це є проблемою для прихильників радикальних методів «лікування».

Сталін говорив: «Є людина — є проблема. Нема людини — нема проблеми». Сучасна Україна не може користуватися методами Сталіна. Хоча й він, цей «хірург-різник», не в змозі був викорінити Церкву як клас, як явище, як справжню для нього і для всього радянського устрою проблему.

Храми можна закрити, конфесію заборонити, єпархіальні центри ліквідувати, ієрархію — всю або її частину — нейтралізувати. Що таке нейтралізація ієрархії або строптивого духовенства, не треба розшифровувати. Зараз є багато методів, які дозволяють це зробити в такий спосіб, щоби це викликало не осуд, а, навпаки, загальне схвалення.

Ми тільки й чуємо: колаборант, зрадник, ворог і тому подібне. Інколи провина «зрадника» полягає лише в тім, що він не полишив свого храму та своїх парафіян під час окупації і залишився живим після всіх її жахів.

***

Методів боротьби з релігією чимало. Наприклад, досвід більшовиків залишив по собі не тільки стоси праць із так званого наукового атеїзму, але й безліч прикладів «успішної» практики в цій царині.

Взагалі, Ленін, Сталін та їхні послідовники не вміли інакше лікувати проблему, як класти її під ніж. Ці політичні «лікарі« були невігласами в питаннях терапії. Вони йшли до своєї утопічної мети побудови комунізму буквально по головах. Ленін говорив, що революцію не роблять в білих перчатках. Що ж, «ліс рубають — тріски летять«. Але, рубаючи мільйони голів, вони так і не змогли викорінити те, з чим так відчайдушно боролися.

Проблема для них була ще й у тому, що дерево Церкви, яку вони намагалися вирізати під корінь, мало дуже глибоке і розгалужене коріння, пустило мільйони паростків. Не кажучи вже про могутню крону, яка сягала сфер Неба. Спробуй таку силу вирвати з ґрунту!

В саду України багато дерев. Це прекрасна земля! Бог дарував нам її як Едем. Дерево Церкви в цьому вертограді зростало віки, піднімаючись і вкриваючись гілками, листям і плодами разом з усім садом. Воно є невідʼємною частиною цього зелен-гаю. Комусь це старе і пожовтіле дерево може не подобатись. Комусь здається, що, викорінивши його, можна на цьому місці посадити інше, молоде і свіже.

Але під час ламання старих гілок та рубання коренів, що пустили відгалуження по всьому саду, після обкопування їх ровами задля корчування, наноситься непоправна шкода всьому саду. Постає загроза його перетворення на величезну копанку. Він вкривається глибокими ровами, мов ранами. Гине зелень навкруги.

Годі вже й казати про те, як сприймає ці жорсткі дії Сам Творець, Який тисячоліттями ретельно і дбайливо насаджував усі рослини цього неповторного Едему.

***

Наш Едем ніколи не давав спокою чужинцям. Вони ломилися в нього, немов дикі вепрі, щоби хазяйнувати на цій обітованій землі. Хто тільки не зазіхав на цей сад, щоби заволодіти його соковитими плодами!

Російські загарбники теж спокусилися красою нашого заповідного саду. Вони почали раз у раз врубатися в нього, захоплюючи то один, то другий шматок. Аж поки хижий апетит не повів їх на повномасштабне вторгнення. Одначе ми зустріли їхню орду могутнім єднанням усіх наших сил, думок, устремлінь! Нападник отримав відсіч і заліз в окопи.

А ми це святе єднання, яке так надихало нас у перші місяці війни, раптом почали втрачати. Далися взнаки величезна втома від поневірянь, знесилля від болю, роздратування від непоправних втрат. Тим паче що війна затягується і в декого тануть терпіння і витривалість. Цей стан не є добрим порадником у вчинках. Ми починаємо зʼїдати одне одного.

Водночас ми всі, напевне, вже дійшли розуміння, що цей стан є шкідливим для нашого ментального здоровʼя. Що потрібна терапія. Не хірургія, від якої кров і рани, затягування яких буде дуже важким, адже стрес майже виснажив нашу імунну систему. А терапія, яка передбачає обережний підхід у доборі лікувальних засобів. Терпляче ставлення. Тактику мʼякого втручання і поступового, але вірного, хоча й повільного, одужання.

Де взяти ліки? Які? Хто навчить цьому мистецтву лікування?

***

Згадую незабутнього Митрополита Київського і всієї України Володимира (Сабодана). Це був дуже дбайливий лікар! Він мав особливий дар духовного лікування.

Смиренний, безкінечно терплячий і толерантний, а головне, люблячий, він інколи творив чудеса своєю неповторною терапією. Властивість виліковувати людей мали самий його погляд, дотик, одне слово, сповнені такої любові, розуміння, молитви, що весь біль відступав і приходило зцілення від дуже небезпечних і застарілих хвороб душі.

Той, хто знав Блаженнішого Володимира, ніколи не забуде лагідної інтонації його тихого голосу, його проникливого погляду, його мудрості та делікатності в спілкуванні. Для всіх, хто мав щастя близько знати нашого Предстоятеля і тим паче працювати з ним, це було великою і неоціненною школою життя.

Колись я перебувала в зарубіжній поїздці у складі церковної делегації. Очолював її владика Чернівецький Онуфрій. Протягом поїздки я мала змогу ближче познайомитися з цим архіпастирем.

Якось ми всі зібралися в готельному номері владики на чай. Усім було добре і затишно. Заговорили про Блаженнішого Митрополита Володимира. Владика Онуфрій роздумливо і переконливо промовив: «Це свята людина».

Ніхто тоді з нас не знав і не міг знати, що владика Онуфрій буде обраний у майбутньому на предстоятельське служіння. Це служіння — завжди особливий хрест і особливе обрання. Воно потребує особливих людських якостей і особливої благодаті Божої.

Хочеш пізнати людину — подивись на плоди її діяльності: «По плодах їх пізнаєте їх» (Мф. 7, 20). На Буковині під час служіння владики Онуфрія ніколи не було релігійних конфліктів. За час свого там перебування він відродив дуже багато храмів і монастирів. Настоятельку однієї з цих обителей я знаю з юних років — ми разом були послушницями Києво-Покровського монастиря.

Добра слава про молитовність, простоту, смирення чернівецького архіпастиря доходила й до нас. Колись у наш монастир приїхали паломники з Чернівців. Вони з автобуса попрямували до храму. Останнім вийшов якийсь монах у сірому підряснику. Прочани помолилися в обителі, обійшли подвірʼя і лише коли поверталися до автобуса, я впізнала в постаті монаха чернівецького святителя. Підійшла, взяла благословення. Він тепло усміхнувся і пішов у юрбі паломників до воріт обителі, нічим не відрізняючись від них, окрім одежі…

***

Зараз багато хто закидає нашому нинішньому Предстоятелю Блаженнішому Митрополиту Онуфрію, що він не трибун, не реформатор, не боєць за права Церкви, яку рвуть з усіх сторін.

Насправді це не так. Коли, наприклад, треба було підготувати і провести Собор у Феофанії, він проявив велику мудрість і рішучість у діях. Коли Блаженніший відчуває потребу в певних змінах, він завжди підтримує їх і словом, і ділом. Знаю це по роботі Синодального відділу «Церква і культура».

Одначе коли деякі зміни підштовхуються ззовні, не з церковної огорожі, або коли вони є спірними для більшості вірян, Предстоятель проявляє обережність. Адже УПЦ у своєму внутрішньому наповненні не є однорідною й монолітною субстанцією. Це жива велика сімʼя зі своїми відмінностями та особливостями: регіональними, етнічними, світоглядними. Навіть мова богослужіння в різних єпархіях має певні відмінності.

Будучи на Чернівецькій кафедрі, владика Онуфрій служив на різних парафіях рідною мовою того середовища, того населеного пункту, де він перебував з архіпастирським візитом. Багатонаціональна Буковина жила насиченим духовним життям і являла приклад толерантності.

Подібний підхід Предстоятель застосовує й зараз. Його принцип: єдність у внутрішній свободі та розмаїтті. Йому дорікають, що церковна машина занадто повільно рухається, що її керманич дуже часто натискає на гальма. Але велика швидкість іще не запорука успішного подорожування, особливо коли шлях вкритий вибоїнами та має різкі повороти. Можна злетіти в кювет, зіштовхнутися з зустрічним транспортом або, не дай Боже, на когось наїхати колесами. Кожен водій це добре знає.

***

Якщо продовжити розмірковувати про лікування суспільних і душевних хвороб, то Блаженніший Онуфрій ніколи не схвалює резекцій. Його покликання — терапія. По-церковному це звучить: врачування. У цей непростий і бурхливий час іншого підходу, напевне, й не може бути. Бо помилки, поспішність, сильні й неконтрольовані емоції несуть ризики та небезпеку для церковного миру. І не лише для миру в Церкві.

Навіть у звичайній сімʼї можна втратити порозуміння через ці негаразди. А коли розпадаються сімʼї, це трагедія. Тим паче треба плекати як дорогоцінність мир у Церкві Христовій. Так само треба берегти внутрішній мир та злагоду в державі. Особливо зараз, коли ми боремося з ворогом і нам потрібні консолідація та єднання.

Інколи на адресу Блаженнішого Митрополита Онуфрія лунають звинувачення, що він більше монах, ніж «князь Церкви», яким має бути єпископ і тим паче Предстоятель. Хтось каже, що глава Церкви повинен мати здібності реформатора, гнучкого політика, має бути активно залучений до громадського життя. А наш Предстоятель, мовляв, поводиться, як ігумен.

Оскільки я сама ігуменя, то не бачу тут жодного протиріччя. В чому сенс ігуменського та й взагалі будь-якого церковного служіння? В любові до ближніх, у щирому служінні їм, як Самому Христу. Ігумен повинен так служити на своєму посту, щоби відчувати себе найменшим серед братії. Бо Сам Спаситель сказав: «Більший між вами хай буде як менший, і начальник — як слуга» (Лк. 22, 26). А в нас виходить навпаки: коли слуга стає хазяїном, він невпізнанно змінюється. В ньому просинається такий авторитарний володар, що оточуючі за голову хапаються.

Служіння в Церкві є особливим благодатним обранням. Це служіння Богу, людям, кожній родині, кожній душі. Преподобний Серафим Саровський говорив одному зі своїх духовних чад, якому належало стати ігуменом: «Будь не тільки батьком братії. Для них ти повинен стати матірʼю!»

Може, це вже занадто? Може, це виняток для послуху начальствування? Але апостол Павло порівнює себе з годувальницею, «яка доглядає своїх дітей» (1 Сол. 2, 7). В Євангелії є прекрасні слова Самого Христа, Який про Себе говорить як про птаха, що збирає пташенят під свої крила (Лк. 13, 34).

Це бачення дає мені розуміння й предстоятельського служіння Блаженнішого Митрополита Онуфрія. Монах з молодих років, він поводиться не як «князь Церкви», а як смиренний ігумен, намісник, слуга Христа.

***

Зараз навкруги багато конфліктів, спокус і проблем. Вирує війна. Нашій Церкві в цей непростий час дуже важко. Вона проходить великі випробування.

Чому наш Предстоятель не реагує на це так активно і рішуче, як декому хотілося б? Чому він такий спокійний, хоча над Церквою згустилися темні хмари?

Спокійний, бо знає: хмари розведе Сам її Глава — Господь. Церква — Його надбання, Його творіння. Цей сад ніхто інший не насадив і тому ніхто не має права хазяйнувати в ньому, окрім Господаря. А служитель має дослухатися до Його волі та нічого не робити всупереч їй.

У чому ж сенс і зміст волі Божої? В любові. Там, де її немає, сад засохне і земля перетвориться на пустелю.

…Коли мені стає дуже важко, йду до Марусі з кошенятами. Вона насторожено поглядає на мене: чи не несу я загрози її діткам? А потім розслабляється, знову починає пестити своїх малюків. Облизує їх, обіймає, муркоче. Терпить, коли вони бавляться та інколи боляче кусають її за вушка. На це можна дивитися безкінечно.

Коли до нас прийде щастя? Ми станемо щасливими тоді, коли в наших серцях, у наших вчинках, у нашій мотивації буде любов.

Наша Вітчизна, наша прекрасна Україна — це мати всім нам: отаким різним, отаким нервовим і хворобливим. Мама кожного втішить, кожного почує, кожного пробачить, кожного огорне любовʼю. А коли ми почнемо чубитися й гризтися, як інколи ось ці кошенята, що підростають і в яких прорізаються зуби, мама терпляче намагатиметься заспокоїти та втихомирити нас.

Уявімо собі: ми живемо в громаді, де держава — мама, влада — мама, причому на всіх рівнях, від місцевого до найвищого… Така ідилія — нездійсненна мрія? Ні. Це нормальний і природній стан для кожної сімʼї.

Боже, дай нам це відчуття єдиної родини, єдиної сімʼї, де всі живуть у щасті, в гармонії та любові!

Ігуменя Серафима (Шевчик)