Голосуй – не голосуй… До питання конституційного референдуму

Тема змін до Конституції, безперечно, буде актуальною аж до прийняття цих змін. Вангую, що і тема, яку нещодавно закинув «Народний фронт» щодо конституційного референдуму буде активно педалюватися «фронтовиками» і їхніми ситуативними спільниками – Ляшком, наприклад, чи «Самопоміччю».

Наразі месседж щодо референдуму трохи перебився резонансною темою змін до регламенту. Її ще трохи попережовують, але згодом вона затихне. Тим часом, завдяки цим змінам, розгляд конституційних змін розтягнеться на декілька місяців. І тоді тема конституційного референдуму знову спливе. Щоб це не було несподіванкою, напишу, що це взагалі таке – прийняття Конституції на референдумі.

Нагадаю, що такий спосіб взагалі не є поширеною світовою практикою. У 1958 році на референдумі приймали конституцію Франції. Проте тоді в країні була глибока політична криза, тому конституція приймалася для порятунку держави від воєнної диктатури і фактично була заточена «під» тогочасного лідера країни генерала де Голля. Шляхом конституційного референдуму приймалися Основні закони більшості держав колишнього Радянського союзу - Азербайджані, Білорусії, Вірменії, Казахстані, Киргизстані, Литві, Росії, Таджикистані, Узбекистані. Загалом же найбільш поширеним способом прийняття конституції є прийняття її парламентом. Грузія, Данія, Ісландія, Іспанія, Македонія, Молдова, Словаччина, Словенія, Фінляндія, Хорватія, Чехія, Чорногорія використали саме парламентський спосіб. Україна, до речі, теж, що дозволило їй вийти з цієї постсовкової компанії на чолі з РФ.

Згідно із чинним законодавством приймати зміни до Конституції на референдумі – в принципі неконституційно. Тобто, в Основному законі прописано конкретний механізм внесення змін до Конституції. Там не передбачено можливість внесення їх на референдумі. Проте для затвердження деяких змін необхідно проводити всенародний плебісцит. Але – після прийняття відповідних змін 2/3 складу Верховної Ради.

Одразу хочу відповісти на можливі закиди радикальних народників. Згідно із Конституцією, влада у нас належить народу. Але демократія – це в першу чергу процедура. Тому ідеалістичне бачення того, як українці самі писатимуть свою конституцію, як мінімум, недоречне.

Якщо навіть залишити поза увагою неконституційність такого референдуму (уявімо, що його таки вирішили проводити), то закон «Про всеукраїнський референдум» дає органам державної влади змогу впливати на його результат на усіх етапах його проведення.

Це випливає з двох положень закону – щодо необхідності перевірки на відповідність законодавству питання, що виноситься на референдум, Президентом України та Центральною виборчою комісією, та на нормах щодо порядку формування комісій з референдуму.

Референдум за народною ініціативою за наявності підстав проголошується Президентом України (це конституційна норма, стаття 106) шляхом видання Указу, а Центральна виборча комісія відповідальна за його організацію та проведення. Ці органи на різних етапах процесу референдуму мають перевіряти відповідність питання законодавству та Конституції для того, аби якраз запобігти винесенню на референдум питань, які не можуть бути винесені на референдум.

Таким чином, у Президента є реальна і цілком законна можливість заблокувати призначення та проведення референдуму, а свою позицію стосовно цього він вже висловив.

Це що стосується чисто процедурних питань. Тепер по суті.

Референдум, який нібито є чи не найдемократичнішою процедурою, виявом прямої демократії, має найбільшу кількість маніпулятивних загроз.

По-перше, це формулювання питань, які будуть винесені на голосування. В контексті заяв Яценюка про те, що референдум, мовляв, потрібен не для внесення змін, а для ухвалення нового Основного закону (детальніше про це писалося тут писали Роман Кравець та Марія Жартовська у статті «Большая игра. За что развернули борьбу Яценюк и Порошенко» на УП) можливості маніпуляцій зростають в рази. Новий Основний закон (питання, твердження для бюлетенів абощо) писатимуть, в будь-якому разі, політики. Тут сама підготовка цих питань затягнеться на довгі місяці. Ну і участь власне народу тут все одно не враховується. Українцям так чи інакше доведеться голосувати за вже підготовлені тексти. Виходить, референдум – такий собі симулякр, а справжнє народовладдя, якщо десь і є, то точно не в примарній «народній Конституції».

По-друге, бажання українців брати участь у референдумі – теж під великим питанням. На референдум 1991 року прийшли понад 84% виборців. А ось, наприклад, на останніх місцевих виборах на дільниці прийшли аж трохи більше 46%. Це свідчить про те, що на сьогодні, на жаль, українці не зацікавлені навіть у виборах найближчої до них влади. Чи будуть наші громадяни більше зацікавлені у «всенародному написанні конституції» - велике питання. Якщо явка не збільшиться, чи можна буде вважати, що це є по-справжньому народна Конституція?

Політичний аспект цього «конституційного референдуму» і ризик зриву виконання Мінських домовленостей вже всі обговорили.

Хоча, якщо чесно, реальних ризиків, що Україна скотиться у пострадянське уявне «пряме народовладдя», нема. З огляду на те, що «Народний фронт» у четвер голосував за зміни до Регламенту, які фактично пролонговують розгляд змін до Конституції. Це зайве підтвердження того, що референдуму не просто не буде, а його навіть не планували. НФ і особисто прем’єр використали цю ідею для піару та політичних торгів.
Андрій Юсов
Одеса